Читать «Переможець завжди самотнiй» онлайн - страница 232
Пауло Коельйо
Жасмина підводиться, стягує з себе сукню й пірнає під ковдру.
— Ти також роздягнися. Й обійми мене. Мені дуже потрібні твої обійми, бо сьогодні мені здалося, що ти хочеш мене позбутися.
Подруга роздягається, гасить світло. Жасмина відразу засинає в її обіймах. Вона ж протягом певного часу змагається зі сном, дивлячись у стелю й думаючи, що іноді дев’ятнадцятирічна дівчина, у своїй невинності, виявляється мудрішою, аніж жінка віком у тридцять вісім років. Атож, попри свій страх, попри невпевненість, яку вона відчуває в цю хвилину, їй тепер хоч-не-хоч доведеться розвивати свою справу. Вона тепер матиме могутнього ворога, Хамід Хусейн, безперечно, використає весь свій вплив для того, щоб перешкодити їй узяти участь у Паризькому Тижні Моди, що відбудеться в жовтні. Спочатку він наполягатиме на тому, щоб вона продала йому свою марку. А що це йому не вдасться, то він спробує дискредитувати її перед Федерацією, сказавши, що вона не дотримала свого слова.
Наступні місяці будуть для неї тяжкими. Але ні Хамід Хусейн, ні хтось інший не знають, що вона володіє нездоланною силою, яка допоможе їй подолати всі труднощі, — любов’ю жінки, яка спить тепер у її обіймах. Заради неї вона готова на все, крім убивства.
І з нею вона зможе все — навіть здобути перемогу.
1.55 ночі
Реактивний літак його компанії уже ввімкнув двигуни.
Ігор сідає на своє улюблене місце — ліворуч, у другому ряді — й чекає зльоту. Коли вогні, що вимагають застебнути пас безпеки, гаснуть, він іде до бару, наливає собі щедру порцію горілки й випиває її одним духом.
На якусь мить його опановує сумнів, а чи справді все це було? Чи справді він надсилав послання Єві, водночас знищуючи навколо неї світи? Можливо, йому треба було висловлюватися ясніше, залишаючи біля кожного трупа якусь записку абощо? Ні, це було б надто ризиковано — до того ж його могли прийняти за серійного вбивцю. А він не серійний убивця: у нього була мета, яка, на щастя, була вчасно відкоригована. Спогади про Єву вже не пригнічують його, як раніше. Він уже не кохає її так, як кохав, і не ненавидить так, як ненавидів. З плином часу вона й зовсім зникне з його життя. Шкода, бо, попри всі її вади, йому навряд чи пощастить зустріти іншу таку жінку, якою була вона.
Він знову підходить до бару, відкорковує ще одну пляшку горілки й наливає собі ще. Чи зрозуміють вони коли-небудь, що світи стількох людей погасила одна й та сама особа? Але це вже його не стосується; якщо він про щось і жалкує, то тільки про ту хвилину, коли хотів віддатися в руки поліції. Але доля була на його боці й дозволила йому виконати його місію. Атож, він переміг. Але переможець тепер не зовсім самотній. Його кошмари закінчилися, янгол із густими бровами літає над ним і відтепер показуватиме йому дорогу.
Подяка
Я не зміг би написати цю книжку без допомоги багатьох людей, що відкрито або конфіденційно допомагали мені роздобути інформацію, яку я використав при її написанні. Коли я розпочав свій пошук, то не міг собі навіть уявити, що стільки цікавого можна знайти у світі розкоші та гламуру. Окрім тих друзів, які просили мене — і просять — не називати їхніх імен, я хотів би висловити глибоку подяку Александрові Остервальду, Бернадеті ІмакуладаСантос, Клодіні та Елі Сааб, Давидові Роткопфу (творцеві терміна «Суперклас»), Деборі Вільямсон, Фатімі Лопес, Фавазу Круозі, Франко Колоньї, Гільдеґардові Фоллону, Джеймсові В. Райту, Дженніфер Болінджер, Йоганові Рекману, Йорнові Пфотенгауеру, Джульєті Риґа, Кевінові Гаєнберґу, Кевіну Керолу, Луці Борей, Марії де Лурд Дебар, Маріо Роза, Монті Шедоу, Стефі Черни, Вікторії Наваловській, Ясеру Хаміду, Зейні Рафаель, які прямо або непрямо співпрацювали зі мною, коли я писав цю книжку. Мушу признатися, що здебільшого вони співпрацювали зі мною непрямо — бо я ніколи не маю звичаю обговорювати тему, на яку пишу.
