Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 41

– Антихристи! Безбожники! І не бояться кари Божої!

– Вони нічого не бояться, бо влада у їхніх руках.

– Але ж є на все воля Божа.

– Є. І прийде час, коли безбожники будуть покарані, а зараз комуністи та комсомольці здумали себе і царями, і богами на землі, – притишено сказав старий. – Але ти, добрий чоловіче, про нашу розмову – нікому! І сам обережний будь у словах. Якщо мене покарають – не біда, я вже вік свій прожив. Та й втрачати мені нема чого. Хіба що кобзу шкода, – усміхнувся у вуса Данило. – Добрий інструмент, таких залишилися одиниці.

– І кобзарів таких, як ти, – додав Павло Серафимович.

– Побалакав з тобою, відігрівся, наївся-напився, то треба й честь знати. Будитиму хлопчину та помандрую далі.

– Куди ти підеш? Зараз люди підійдуть тебе послухати, та й ніч незабаром. Залишайся тут. Можеш пожити, скільки тобі треба. Поки є на столі хліб – доти буду ним пригощати.

– Дякую тобі, – вклонився старий. – Ось переночую й помандрую світом далі. Зі мною нічого не трапиться, а от Василько може захворіти.

Скрипнули двері, впустивши морозні клуби. До хати почали приходити селяни, щоб послухати пісні та розповіді Данила. Зайшла й Варя зі своєю нерозлучною подругою. Павло Серафимович усміхнувся сам собі: дівчата були в чобітках та все стріляли очима, милуючись взуттям.

– Будь вдома за господиню, – шепнув Варі батько, – нам із матір’ю треба відійти у справах.

– Добре, – кивнула вона. Дівчина підвела голову та з вдячністю подивилася батькові прямо у вічі.

– Ось бачиш, – сказала Варя Ганнусі, щойно батько вийшов з хати. – Хотіла сьогодні поговорити про наше з Андрієм одруження, але знову не вийде. І так завжди: то одне завадить, то інше, – зітхнула вона. – Добре, що є кому підтримати.

Ганнуся потисла їй руку, заспокоїла, і вже за мить дівчата заслухалися новою піснею, яку припас сліпий Данило.

Розділ 13

Павло Серафимович ішов селом мовчки. Дружина спробувала до нього заговорити, але той був якийсь розгублений, відповідав не до ладу. Надія добре знала чоловіка: якщо заглибився у свої думки, то марно витягати його звідти. Тому йшла мовчки, милуючись оновленими вулицями. Повний місяць в оточенні мерехтливих ясних зірок розливав своє срібне сяйво, від чого сніг відсвічував іще яснішою білизною.

«Дивно, – подумала жінка, – після обіду була хурделиця, а потім так раптово зникла, як і з’явилася, давши волю зимі сипнути молодим цнотливим сніжком. На ніч хмарки, витрусивши з себе сніг, як пір’я з подушки, кудись зникли, звільнивши місце нічним світилам. Якби ж то і в житті щось змінилося так швидко, поклавши край побоюванням та очікуванням чогось лихого та неминучого», – розмірковувала вона, ледь встигаючи за чоловіком.

Павло Серафимович крокував вулицею рідного села. На відміну від дружини, він не помічав змін, бо були важливіші справи. Розмова з кобзарем внесла у його душу промінчик надії. Зараз становище здавалося йому не таким безвихідним. Він добре усвідомлював, що його плани на майбутнє зруйновані, але кінець світу ще не настав. Іноді не можна змінити долю, тому слід пом’якшити її удари, зробити милостивішою. Потрібно буде піти до церкви, поки її не закрили, попросити відпущення гріхів та дістати благословення. А щоб доля не вибила стрижень, який його тримає на цьому світі, треба прислухатися до поради кобзаря. Його опора – своя земля. І потрібно зробити все можливе, щоб комуняки не вибили ту опору з-під ніг.