Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 40

– Яку? – упівголоса запитав Павло Серафимович.

– Не знаю, добра людина, чи тобі це допоможе, але чув, що деякі заможні люди поля ділять, щоб не відібрали комуністи.

– Як то? – поцікавився чоловік.

– Відписують на синів, на родичів або на іншу родину на якийсь час, тобто тимчасово, за змовою. Ось дивись, у тебе великий наділ, ти домовляєшся з кимось, ділиш землю, половину комусь відписуєш, і все! Прийшли до тебе чекісти землю відбирати, а ти їм папірець, документ, значить. Дивіться, кажеш, я свою землю синові віддав, тож у мене нема чого забирати, бо залишився невеликий наділ. Повинен же ти десь городину садити? Чи не так?

– Слушна підказка! – задоволено мовив чоловік. – І справді, можна ж поділити землю. Але чи вийде у мене?

– Грошенят приплатіть кому треба, то й перепишуть наділ і документи видадуть, – сказав старий, поважно піднявши вгору пальця.

– Гм… Треба спробувати, – розмірковуючи про пораду кобзаря, сказав чоловік. – А худоба? Її ж не поділиш?

– І худобу таким чином ділять! – збуджено сказав старий. – У кого було дві корівки, віддають родичам за домовленістю одну. Знову ж таки: прийшли до тебе, а у хліві лише одна корова. Що тут забирати?

– А якщо багато корів? А ще й бик, коні, кури, гуси, кролі. Що з ними люди роблять?

– Якщо не вдалося розділити, то продають худобу. Чув, що на базарах повно і м’яса, і шкір, і живої худоби. Краще вже перевести господарство у гроші, ніж задарма віддати в комуну. Чи не так я кажу?

– Воно-то так, але ж шкода, ой як шкода добру та доглянуту худобу! Було, жену вранці на пасовисько стадо, а мене розпирає від гордощів: мої корівки найкращі, угодовані, ситі, великі, вим’я до землі, коні статні, вичищені до блиску, підковані. Тепер маю свою гордість збути?

– А що робити? Зараз за коня можна вторгувати сто рублів. Але ж ціна на них ось-ось впаде, бо ти не один такий, хто хоче вигідно продати. Уже на базарі цілі ряди коней та корів, і з кожним днем все більше скотини приганяють на продаж. Багато людей не хочуть задарма віддавати свою худобу, тож і поспішають її позбутися. Якось чув від людей, що у деяких місцях добрий кінь уже коштує дев’яносто, а то й і вісімдесят рублів. Дорожче не буде, а ось впасти ціна може. Скотину відібрати можна, а гроші як ти забереш? Правильно я кажу?

– Так, Данило, так, – думаючи про щось своє, відповів чоловік.

– А курей, гусей, кролів, – продовжував Данило, – напевно, не будуть відбирати. Де ж людині той шматок м’яса взяти чи яйце дитині? Чи не так?

– Правильно ти кажеш, Данило, – зітхнув Павло Серафимович. – Та чи когось це турбує?

– І ось ще що чував, – продовжив кобзар, – комуністи закривають церкви, знімають дзвони, а священників арештовують.

– Господи! – чоловік розмашисто перехрестився. – Безбожники! І Христа на них немає! Де ж тоді людям Богу помолитися? Хто дітей хрестити буде? Молодят вінчати? І жити не дають, а помреш – нікому буде відспівати. Що ж це робиться?! І чим той батюшка завинив? Чим він їм не догодив?

– Частенько люди йшли до церкви, щоб не лише помолитися, а й порадитися з панотцями, а ті проти колгоспів. Кажуть, що і в неділю будуть люди в комуні працювати, і в свята, бо для комуністів Бога не існує.