Читать «Руденька» онлайн - страница 65
Юля Пилипенко
Ми весело йшли до виходу. У руках у мене був величезний пакет, на дні якого лежали «песик» з «метеликом». Він подивився на мою вдоволену міну і сказав:
– Юлю, чого ти всміхаєшся? Ти мені дуже дорого обходишся.
– Так, це чесно… причому з дитинства… Знаєш…
– Ну що знову? Я витратив на тебе всі гроші.
– …я хочу від тебе собаку… справжнього…
– Краще б ти сказала, що хочеш дитину. Якого собаку?
– Ти ж мені обіцяв…
– Ну де я тобі зараз візьму собаку? Будемо їхати до аеропорту, підберемо якого-небудь…
– То ти подаруєш мені собаку?
– Ну я ж обіцяв, отже, подарую.
– Авжеж… я тебе знаю… подаруєш років через шістдесят… коли мені потрібен буде собака-поводир…
– Юлю, не нервуй мене. Хай тобі подарує хто-небудь з твоїх залицяльників.
– Але я не хочу, щоб вони дарували мені собаку. Я ставитимусь до нього так само, як до них. А твого собаку… я нестямно любитиму.
Ми сіли в автомобіль. Так погано машину не вмів водити ніхто, крім Нього. Його весь час дратував навігатор, який огидним жіночим голосом прокладав нам шлях до аеропорту.
– Вона мене заї…ла, – сказав Він нервово і натиснув на якусь кнопку. «Німка» швидко заткнулася. – Чого ти регочеш?
– Ти щойно проїхав поворот. Тому я запізнюся на літак, і тобі доведеться взяти мене з собою. – Я сміялася від душі. – Ти жахливо водиш машину. Давай я поведу.
– Який поворот я проїхав? Що ти мене збиваєш? Юлю… я через тебе проминув поворот. – Він знову увімкнув «німку».
«Ви вибрали не той шлях. Розверніться через одинадцять кілометрів». – У цю мить я пройнялася такою любов’ю до голосу цієї жінки, що ладна була слухати її вічно, аби вона тільки повторювала цю душевну фразу. Це означало, що я запізнююся на літак.
Коли ми приїхали до аеропорту, залишалося сорок хвилин до вильоту, і реєстрацію вже закрили, але мені, як це вже не раз бувало раніше, пішли назустріч… На мій превеликий жаль, це був саме той випадок, коли я не поспішала назустріч своїй країні… Поки я реєструвалася, Він ловив рибу моїм iPhone’ом… і якимсь чином виловив черевик. Я здивовано подивилася на сенсорний екран, а Він обізвав мою гру поганими словами…
Я стояла на паспортному контролі і відсутнім поглядом дивилася на людину у формі, яка намагалася зі мною жартувати. За спиною пролунав Його голос:
– Юлько…
– Що? – Я дивилася на нього через плече і намагалася не зустрітися з ним очима, бо це, як завжди, викликало б нескінченний потік сліз.
– То чому ти тоді побігла до мене в аеропорту?
– Я тобі листа напишу. Я пішла… Тому що я зараз знову… розплачуся.
– Тобі личать сльози. Подзвони, коли долетиш.
17 листопада 2004-го – кінець липня 2005 року
