Читать «Руденька» онлайн - страница 63

Ми прогулювалися зимовою, освітленою нічними вогнями Прагою… жартували, сміялися, про щось говорили, про щось мовчали, щось згадували… і сніг здавався мені особливо ніжним. Сніг усміхався. Нарешті ми знайшли саме той ресторан, до якого Він збирався мене повести. Класне місце… Старовинний чеський ресторанчик… Я сказала Йому, що «я вже тут колись була», і Він пригрозив мені «відправити мене додому, не чекаючи мого ранкового літака». Після перекуски «Цезарем» за власним рецептом Він замовив півменю і попросив мене «ні в чому собі не відмовляти». Я реготала до сліз… особливо коли Він вирішив поділитися зі мною млинчиками, які, судячи з не властивої Йому доброти, Він просто вже не міг їсти… І раптом я побачила хлопця, який сидів за сусіднім столиком… у футболці з короткими рукавами:

– Дивись… а ти казав… не тільки я взимку ходжу в майках. – Мене розбирала гордість.

– Ну… і чому ти радієш? Просто ще один несповна розуму. – Він знехотя знищував ножем останній млинчик з полуницею.

– Я кілька годин чекала стиковки в Києві… там завжди жарко в терміналі. А в майці було чудово! – виправдовувалась я.

– Я цього не розумію. Чому ти можеш просидіти кілька годин у Борисполі чи півдня у Відні, щоб увечері зустрітися зі мною і назавтра повернутися назад? – Він облишив млинчик і серйозно на мене подивився.

– З тієї ж причини, що й тоді, коли я побігла до тебе в аеропорту… і розбила губу. – Мене здивувало, чому Він запитує. Але Він часто щиро ставив мені запитання, на які сам знав відповіді. Напевно, знав…

– А чому ти тоді побігла до мене в аеропорту?

Я мовчала. Мені було нелегко спілкуватися з Ним, бачачи при цьому Його очі. Про все на світі я розповідала Йому в своїх e-mails, але ніколи не могла сформулювати свою думку, коли Він сидів навпроти.

– Завтра розкажу. То ми йдемо гуляти? У мене вже скоро літак…

Мені дуже хотілося подивитися на нічний Карлів міст. Ми щоп’ять хвилин уточнювали дорогу в перехожих, бо Він весь час дратував мене і казав, «що я Його не туди веду». Я справді зеленого поняття не мала, куди ми йдемо, бо погано знала Прагу, але категорично відмовлялася їхати на таксі… мені подобалося з Ним гуляти. На кожному кроці Він зупинявся і висипав жменю монет у картонні коробочки місцевих безпритульних. За годину ми все-таки дійшли до одного з найгарніших мостів у світі…

– Дай мені, будь ласка, монетку! – попросила я, перехиляючись із мосту.

– Юлю, відійди звідти. У мене немає дрібних грошей. А паперових я тобі не дам. Ти й так з’їла в ресторані більше, ніж я розраховував, – з усмішкою сказав Він.

– Ну… я серйозно. Тут треба загадувати бажання і кидати монетку. У мене тільки українські копійки… але я не можу так образити Карлів міст. Бажання не збудеться. Дай мені євро. – Я сміялася і дивилася на нього благальними очима.

– Юлю… мені що, повернутися і попросити здачу в волоцюги?

– Гаразд… кину українську копійку. – Я дістала з кишені п’ятдесят копійок, загадала бажання і щосили запустила монетку в чарівне чеське небо.

До готелю ми все-таки поїхали на таксі. Годині о третій ночі я випила в фойє ще капучино, розуміючи, що заснути я все одно не зможу. Він наказав обов’язково розбудити Його вранці, щоб ми поснідали і Він встиг вчасно відвезти мене до аеропорту.