Читать «Руденька» онлайн - страница 59

Я тихенько підійшла до Андрія і сказала, що ми вже можемо переїздити на місце запланованого зльоту… Він мовчки кивнув… і ескорт з наших чорних авто полями рушив до позначеної пілотами точки. Я знала, що це кінець…

Годинник у моїй машині показав 18.01… Різко відчинилися двері «брабуса»… Андріїв водій на ім’я Геша вилетів з машини і почав подавати мені якісь негарні знаки: він зі спритністю фокусника вимальовував у повітрі хрестики і перерізану горлянку… Я розуміла, що він щиро намагався мене попередити… і я навіть здогадувалася, про що. Але мені було смішно… Коли я побачила, як відчиняються Андрієві двері… повільно… статечно… я відразу зрозуміла всю Гешину символіку…

Я вийшла з машини і пішла назустріч своєму босові. Почав він тактовно і красиво, але не так, як на прес-конференціях зі своєю участю: «це пи…ць».

Його монолог тривав хвилин сім… Він уклав у нього всю силу слова… Мені здавалося, що це триває вічно… У Андрія була одна особливість: коли він кричав і говорив лише матом, він не дивився на людину, якій адресувався цей солодкий набір слів… соромився чи що… Він вибирав для себе одну точку і дивився тільки на неї. Так і цього разу… Його погляд був спрямований на якусь самотню хмару в небі… а мій – на нього. Я відчувала, як мої брови поступово наближаються до цієї хмари… мені хотілося торкнутися свого обличчя. Я була шокована: ніколи не думала, що мій улюблений шеф може бути таким красномовним. З усього, що він сказав, я зрозуміла тільки одне: «Йоб…і хмари… все пропало… де бл… твоє йоб…е сонце… на х…й розвертаємось і пи…ємо до Дніпропетровська».

Я не стала пояснювати Андрію справжню причину двохвилинної затримки нашої повітряної подорожі. Не було сенсу. Та й бажання. Єдине, що мені хотілося сказати йому в ту хвилину, це те, що моє сонце завжди зі мною. Але я стрималася.

Я мовчки розвернулася, відчинила двері своєї машини, показала лівий поворот і з усією силою натиснула на педаль газу.

У моєму джипі панувала гробова тиша. Тільки секунд через п’ятнадцять почувся спокійний голос Елі:

– Що ти робиш? Куди ми їдемо?

– На х…й до Дніпропетровська, – услід за моїми словами пролунав радісний сміх нашого фотографа, який сидів на задньому сидінні.

Через хвилину мені подзвонив пілот Влад:

– Юлечко, все готово… можемо летіти… Погода чудова. Ми вже до вас під’їжджаємо… і друга куля вас чекає, щоб злітати одночасно.

– Даруйте, Владе… але ми нікуди не летимо. – У дзеркалі я бачила, що за мною їдуть два чорні «брабуси». – Хочете, подзвоніть Андрію, може, він забажає. Я вже наліталася.

– Юлечко, у вас проблеми? Через нас… але ж ми хотіли як краще… – Він розгубився.

– Владе, це ви мені пробачте. Ви все правильно зробили. Ми поїхали. Вибачайте, що все так… Я вам передзвоню. – Я відчула, що починаю засмучуватись… і дуже.

– Юлечко, це ви все правильно зробили. Якщо хочете… повертайтеся. Політаємо на одній кулі. Хлопці все одно вас чекають.

– Справді, дякую. Я не хочу… нехай іншим разом. І вибачтеся за мене перед цими людьми. Я вам подзвоню.