Читать «Руденька» онлайн - страница 15

– Так. Дуже.

– І сонце тебе любить. Мені здається, що ти чарівна дівчинка. І я вельми радий, що ти змогла до мене приїхати. Я надто рідко спілкуюся з людьми не по роботі. Сподіваюся, ти надовго?

Ми зайшли до італійського ресторану, в якому, на його думку, можна було доволі смачно поїсти в «цьому місті». Він говорив з кимось по телефону англійською і допомагав мені зняти куртку. Потім вибачився й відійшов убік. Я сіла за перший-ліпший столик подалі від входу.

– Ти вподобала цей стілець через те, що тобі все складне здається простим, чи тому, що полюбляєш складнощі? – пролунав знайомий голос мого нового друга – він умостився на стільці праворуч від мене.

– Не знаю… я сіла на нього автоматично. – Мене більше не дивували його запитання.

– Це найбільш незручне місце за столом… Принаймні так стверджують психологи. Ти сидиш спиною до входу, спиною до людей, тому не бачиш, що відбувається навколо тебе. – Він уважно розглядав мене.

– Але ж ти теж сидиш спиною до всіх, – відповіла я.

– Я просто сів з правого боку від тебе, щоб ти почувалася комфортніше.

– Я можу пересісти…

– Навіщо? Головне, щоб тобі було зручно. Все інше сьогодні не важливе.

– Гаразд. – Мене не надто хвилювало моє місце за столом.

– Звідки в тебе шрам під носом? – Він знову «завів своєї».

– Впала, – тихо сказала я зніяковівши.

– Скільки тобі було років? – Він вдивлявся у мій маленький шрам.

– Вісім… ні, дев’ять. Я просто йшла і впала… на рівному місці. Мене привели додому, все обличчя заюшене, мені все здавалося червоним… Бідолашна моя мама! Я місяць сиділа вдома, не могла ходити до школи, не грала в теніс. А що, шрам дуже помітний? На нього ніхто ніколи не звертав уваги. Чому тебе це цікавить?

– Ні… не дуже. – Він жодного разу навіть не глянув у меню. – Мене цікавить усе, що пов’язане з тобою.

– Це не єдиний шрам на моєму тілі. У мене їх багато. Один з них – у формі значка «мерседес». Він величезний, але я його не прибираю. Це нагадування про те, чого варте моє життя і скільки людей за нього боролися.

– Я хочу знати про тебе все. Зможеш розповісти мені, що з тобою сталося? Чому ти не мружишся, коли дивишся на сонце? Що ти любиш? Що ненавидиш?

– Не знаю… я спробую… я ніколи не розповідала цю історію від початку до кінця… не знаю, з чого почати… Я ненавиджу білі стелі й завивання сирени. Коли я ходжу до тренажерного залу… я не можу робити вправи, лежачи на спині… тому що практично у всіх спортзалах білі навісні стелі… і лампи… Щоразу, коли я лягаю на лавку і бачу цю стелю, мені хочеться покликати на поміч… як тоді… Білі стелі асоціюються у мене зі смертю… Я пам’ятаю приватний літак і чоловіка, який забрав у мене соковите зелене яблуко… і зловісний звук… хрускіт яскраво-зеленого яблука – цей чоловік жадібно зжирав його на моїх очах, а я нічого не могла з цим удіяти… я не могла повернути собі своє яблуко, а мені так хотілося… Я пам’ятаю, як розревілася, коли вперше побачила сонце… Всі пасажири цього рейсу хотіли до мене доторкнутися і бажали мені успіху… пам’ятаю гаряче повітря Єрусалима… Париж зводив мене з розуму… Моя остання ніч… я згадувала запах лондонського дощу і шукала клаптик паперу… пам’ятаю, як він обіймав мене востаннє в аеропорту… мої останні слова «I have your word»… щодня я бігаю по шість-сім кілометрів… я бачу кольори життя інакше… і живу кожним днем, як востаннє… я пам’ятаю дитяче фруктове молоко… я не можу забути, як мій брат вів мене за руку піщаним пляжем, але я зрадила його надії й поховала жовтого пластикового чоловічка… я не забуду, як кричала від болю… як щогодини мене будили, вмикали світло і примушували писати по-англійськи ім’я, прізвище і місце проживання… я пам’ятаю, як благала їх дати мені поспати і не знала, що зробити… мій перший крок у вісімнадцять років… пам’ятаю день, коли у мене втретє відібрали моє власне життя… ми з татом гуляли трасою, і я боялася відпустити його руку, боялася, що тримаю ту руку востаннє… моя перша страшна самотність… не можна було ні з ким говорити… не було мобільного, Інтернету… ніхто не знав, що зі мною і де я… була тільки кімната, порожня шафа й ліжко… і знову біла стеля… я пам’ятаю дикий жах, коли я знову побачила себе в дзеркало… він подарував мені собаку… пам’ятаю, як від найменшого дотику на моєму тілі на очах розпливалися криваві синці… я благала Господа, щоб він подарував мені ще хоча б один день… пам’ятаю, про що я думала, коли помирала вперше… я неймовірно тішилася з того, що можу безболісно надягти на себе джинси… мені весь час снилися білі халати і вода… за тиждень мені більше не був потрібен морфій… я пам’ятаю, з якою силою ударила по тенісному м’ячу… її хлопець відрізав шматок пармської шинки і почав годувати мене з виделки, а я була просто як ганчір’яна лялька… на мене не діяло снодійне… я не слухаю радіо, тому що від мене не залежить пісня, яка пролунає далі… я знаю, що випадковості не випадкові… – Я безладно розповідала йому історію свого життя, показувала йому світ своїми очима… і він жодного разу мене не перебив… він просто слухав, уважно слідкував поглядом за кожним моїм жестом, рухом моїх губ, очей… а далі сказав: