Читать «Руденька» онлайн - страница 120

Я ніколи не забуду команду людей, які з’явилися в коридорі лікарні: вони мали транспортувати мене до літака… Справжня команда рятувальників… В оранжевих жилетах… і з чорними пейсами. Я пам’ятаю вогненне сонце і гаряче повітря, які з незвички обпікали моє обличчя, очі, губи… і мені це подобалося. Це було в аеропорту. Це був день, коли я полюбила сонце до сліз. Я ніколи не забуду людину на ім’я Бенджамін – він трепетно підтримував мене під обидві руки і допомагав ступити кілька кроків по салону літака. Мені треба було дійти до спеціального підвісного ліжка: воно було за ширмою і прикривало мене від очей інших пасажирів рейсу, які летіли до Франкфурта. Мені чомусь здавалося, що вони мають бути вкрай незадоволені. Рейс через мене затримали, і затримали надовго. Я пам’ятаю, як ми приземлилися… і всі пасажири без винятку проходили повз мене: хтось намагався не зустрічатися очима зі мною і мамою, хтось опускав голову і відчував себе ніяково, але більшість з них зупинялися біля мене, бажали удачі, говорили теплі слова, прагнули підтримати. Одна жінка навіть пообіцяла, що поставить за мене свічки. Мені здавалося, що я збожеволію… Я була до сліз вдячна цим людям, але мене вбивала одна-єдина думка: мені хотілося бути на їх місці й просто виходити з літака.

В аеропорту Франкфурту нас чекала машина «швидкої допомоги», професійний водій і супроводжуючий лікар. Нас чекав Ессен.

P. S. Колись я неодмінно дотримаю слова, яке дала добродушному таксистові з Тель-Авіва… Полечу до Ізраїлю… цього разу як турист. Я втішатимуся гарячим сонцем і щосекунди повторюватиму про себе «дякую». Тим паче в Єрусалимі залишилися мої брюки від «Diadora»…

1 липня 2003 року

Like а clock whose hands are sweeping

past the minutes of its face,

And the world is like an apple

whirling silently in space,

Like the circles that you find

in the windmills of your mind.

– Юлько, привіт… я тебе дуже давно не бачив… ти вже доросла дівчина… добре виглядаєш, – Він говорив якось збентежено, враховуючи обставини, за яких ми знов зустрілися.

– Привіт… Геночко. І я тебе дуже давно не бачила… Ти дуже гарний. Тобі личить білий колір, – мені було дуже важко приховувати своє хвилювання, бо я чудово знала, що мене забрали з цієї жахливої лікарні тільки завдяки Йому. І я знала, що приватний літак, яким ми з мамою летітимемо до Ізраїлю, теж організував Він… і мою візу… і решту… я знала, що ізраїльського консула у свято забирали з дачі для того, щоб мені поставили цю візу… я знала, що Толя – водій Гени, який панічно боявся літати літаками, незважаючи ні на що, забрав у Києві мій паспорт. Я знала, що ми чекаємо, поки він прилетить з Києва, передасть нам паспорт, і ми відразу ж приватним літаком полетимо до Тель-Авіва – я все це знала, але щиро не розуміла, до чого такий поспіх.