Читать «Руденька» онлайн - страница 118

О восьмій годині нас прийняв професор. Я пам’ятаю його серйозне зосереджене обличчя і погляд. Пам’ятаю стіл у його кабінеті. Мама сказала йому, що я говорю англійською. Він про щось мене запитував… елементарне. На всі питання у мене була та сама відповідь: «Даруйте, можна я трохи посплю і потім відповім?…» Я розуміла, що сиджу навпроти того, заради кого ми сюди прилетіли, і зараз верзу дурниці, але я не могла себе контролювати. Над усе на світі мені хотілося спати. Він дивився на мене зляканими очима. На цьому все закінчилося… Я просто підклала руки під голову, схилившись на його стіл, мов на шкільну парту, в черговий раз безглуздо перепросилася і вирішила поспати. Мамі він потім сказав, що мою поведінку можна охарактеризувати одним словом: «напівкома».

Що я пам’ятаю ще… це ліжко в коридорі й білу стелю. Я не пам’ятаю, скільки я там лежала – у пам’яті лишився тільки колір стелі. Мені здавалося, що я лежу там вічно. Я смикала якихось лікарів, які проходили повз мене, і запитувала у них, коли мене звідси заберуть. Вони відповідали одне й те саме: «Як тільки звільниться місце в палаті». Пам’ятаю, яке полегшення відчула, коли біла стеля з лампами на ній замиготіла перед очима: мене везли до палати… Моїми сусідами виявилися літні люди, від яких мене відокремлювали ширми… Періодично ширми трохи піднімалися, і я щиро пораділа за сусідку-бабусю: вона у свої вісімдесят чи й дев’яносто літ мала ідеальний манікюр і червоний лак на нігтях…

Пам’ятаю нескінченні крапельниці, уколи, трубки, катетери, десятки англо- і російськомовних лікарів, сестер, медбратів… пам’ятаю, як мені кілька разів намагалися пробити трахею… пам’ятаю смажену курку і кока-колу… і контраст з українським лікарем з приватного літака, який не дозволив мені з’їсти соковите зелене яблуко і з посмішкою на обличчі гриз його у мене під вухом… Пам’ятаю високу температуру: мені весь час було холодно. Пам’ятаю маму, яка від мене не відходила: вона приїжджала до мене з готелю, в якому проводила кілька годин на добу. Той готель був навпроти Стіни Плачу… Пам’ятаю, як вона весь час говорила по телефону… і я постійно чула Його ім’я… Гена… Геночка… Геночка… Геночка… Гена… Пам’ятаю уривки фраз: «Геночка сказав…», «Геночка домовився…», «Геночка зробив…» Його ім’я. Ось що було важливо. Ось що додавало моральних і фізичних сил і бажання боротися. Адже я знала: Він бореться за мене і не кине мене. Бо Він пообіцяв мені, що я повернуся. Тому що я Йому повірила. Адже з Ним мій коханий тато, який теж робить усе можливе, щоб я повернулася додому.

Ізраїльські лікарі швидко визначили мій діагноз… на відміну від українських, які вважали, що у мене «жовтяниця», «а може… жовчний…», «а може…» Назва захворювання ні про що мені не сказала, так само, як і моїй мамі, – синдром Вільсона-Коновалова. Рідкісне генетичне захворювання… «одне на мільйон». Спочатку ми зраділи, що це не «цироз»… але виявилось, що радіти було нічому. Як нам потім пояснили лікарі звичайною мовою, захворювання полягало в тому, що в організмі скупчується величезна кількість міді, яка в десятки разів перевищує допустимі норми. Печінка не справляється, перестає виводити мідь з організму і відмовляється служити. А потім починається інтоксикація решти внутрішніх органів. Що буває за цим – зрозуміло. Найцікавіше, що з цим захворюванням можна прожити все життя, і воно так і не дасть себе знати… Але якщо воно виявляється, то звичайно це відбувається або у віці сімнадцяти-вісімнадцяти років, або після шістдесяти. Якщо заздалегідь знати про цю хворобу, то можна відбутися простими лікарськими препаратами, які націлені на виведення купруму з організму й підтримки його рівня в межах норми.