Читать «Ваші пальці пахнуть ладаном» онлайн - страница 6

– A тепера, знацця, будуть.

– Я вже стомилася з тобою балакати! Проси гостя до вітальні. А я зараз вийду. Тільки щось мені неспокійно на душі. Сон сьогодні снився…

– Який? – насторожилась Глашка, яка вважала себе відгадьком снів – і простих, і навіть віщих.

– Ластівочка у віконце билася. А ще тато, як була маленькою і ми жили у Полтаві, бувало, казав, що це…

– Хі-і!!. Точно! – кухарка посміла перебити свою господиню. – Я сама з Полтави, звідки ваш батечко, Віро Василівно, взяв мене ще малою, дак підтверджую: такий сон значить віщує якісь вісті. Ластівка б’ється у вікно, уві сні чи й так – чекай, знацця, вістей!

– Добрих чи…

– Це вже як Господь пошле, – вдалася до дипломатії кухарка. – Йому видніше, що нам посилати.

– Тебе не переслухаєш, – всміхнулась Холодна. – Та гаразд… Чого стоїш?

– А куди я маю бігти? – з готовністю запитала кухарка.

– Не бігти, а запрошуй того санітара. Якщо він із фронту, то неодмінно з якимись вістями. Господи, Господи, хоч би з добрими. Володя на фронті, а там нині…

– Еге, нині Москва чутками повниться, що на хронті кепські діла, – зітхнула кухарка. – Доблесні руські вояки ніяк клятому германцю не всиплять як слід, – і Глашка почовгала запрошувати «того санітара».

До вітальні господиня не зайшла, а вбігла – легка, ніби нечутна і ніби й не торкалася підлоги своїми стрункими ноженятами, вбігла, застібуючи на ходу халат лілового кольору.

– Ви… із санітарного? – до гостя притьмом. – Себто, як я розумію, з фронту? – Придивилась пильніше до солдата в благенькій шинельчині рядового, в обмотках, що обвисли від колін і до черевиків, який м’яв у руках солдатський кашкет з витертою кокардою і, здається, тріснутим козирком. – Саша-а?… Ви?… Котрий Шурко? – посміхнулась і повернулася до Глашки, яка тінню виросла позад неї. – Який же це санітар? Із санітарного поїзда? Та це ж, хоч і в солдатському обмундируванні, Саша… Себто Олександр… Олександр Вертинський – артист, співак, поет і композитор.

– Та дідько їх розбере, – добродушно пробурчала кухарка. – Представився, що санітар із поїзда, то і я так бовкнула.

– Сашо, ви звідки? – повернулась господиня до гостя. – І чому ви сказали Глаші, що санітар із поїзда?

– Перед вами, Віро, і справді той, кого ви назвали санітаром, і зворушений, – Сашко Вертинський, – він злегка і мило гаркавив, і Холодній було приємно слухати його вимову, від якої вона вже почала відвикати. – Артист, співак, поет і композитор. Поет, як казав мені ще Володя Маяковський перед самою війною, – від Бога. А він у поезії розбирається – у своїй і в чужій. Та й Маринка, котра Цвєтаєва, схвально відгукувалася про мої віршовані спроби, а це така вередлива панійка, якій догодити трудно… Крім усього, ще й ваш вірний поклонник. Але й ваша Глаша не перекрутила, коли доповідала вам, що прибув санітар… Я й справді санітар – принаймні до сьогоднішнього дня ним був. І справді я прибув звідти, де терпить крах руська зброя – із прифронтового госпіталю. Як у тих краях кажуть, шпиталю.