Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 2

– Нє, – відказав хлопець, шморгнувши носом. – Але телефони аварійної допомоги знайдете уздовж усіх перевалів. Якщо застрягнете, достатньо зателефонувати. Ми вас витягнемо. Тут є наш номер.

– Ви не маєте вже сенбернарів із пляшечками горілки на шиї?

– Нє. Коньяк надто дорогий, а собаки зробилися надто бешкетними. Самі випивали алкоголь. Для цієї мети маємо тепер волів. Здорових волів для витягання авт.

Хлопець, зблискуючи окулярами, витримав погляд Клерфе, який укінці сказав:

– Тебе тільки мені сьогодні бракувало. Альпійський мудрагель на висоті тисяча двісті метрів! Може, на додаток звешся Песталоцці або Лаватер?

– Нє. Ґерінґ.

– Що?

– Ґерінґ. – Хлопець показав зуби, в яких бракувало одного сікача. – Але ім’я маю Губерт.

– Ти, може, родич цього…

– Нє, – перебив його Губерт. – Ми походимо з Ґерінґів базельських. Якби я належав до тих, то не мусив би тут помпувати бензин. Ми б отримували грубу пенсію.

Клерфе помовчав.

– Дивний день, – сказав урешті. – Хто б таке сподівався? Усього найкращого тобі, синку, в наступному житті. Ти був для мене сюрпризом.

– Ви для мене нє. Ви ж автогонщик, правда?

– Чому ти так вирішив?

Губерт Ґерінґ показав на майже геть затрасканий болотом номер на радіаторі.

– То ти ще й детектив! – Клерфе сів за кермо. – Може, тебе краще завчасу ув’язнити, щоб позбавити людство від нового нещастя. Коли станеш прем’єром, буде вже пізно.

Він увімкнув двигун.

– Ви забули заплатити, – нагадав Губерт. – Сорок два франчики.

Клерфе подав йому гроші.

– Кажеш, Губерте, франчики! Це мене тішить. У країні, де гроші називають пестливо, ніколи не буде диктатури.

За годину авто застрягло. Кілька снігових лавин на схилі обірвалося і засипало шосе. Клерфе міг розвернутися і спуститися назад у долину, але не мав бажання ще раз так швидко зустрітися з риб’ячими очима Губерта Ґерінґа. Крім того не любив розвертатися. Тому терпляче сидів далі в своєму авто, курив цигарки, пив коньяк, прислухався до каркання ворон і чекав на Бога.

Бог з’явився за якийсь час в образі невеликого снігового плуга. Клерфе поділився з водієм решткою коньяку. Потім той рушив уперед і почав здіймати своєю машиною тумани снігу й відкидати його вбік. Виглядало це так, мовби під час пиляння великого поваленого дерева виникало променисте віяло тирси, яка на сонці ряхтіли всіма барвами веселки.

Двісті метрів далі шосе знову було чисте. Сніговий плуг з’їхав убік, і авто Клерфе прослизнуло повз нього. Водій плуга помахав йому на прощання. Він, як і Губерт, носив червоний светр і окуляри. Тому Клерфе, розмовляючи з ним, тримався безпечних тем – сніг і алкоголь, двох Ґерінґів упродовж одного дня було б, однак, забагато.

Губерт плів дурниці, перевал не був засипаний. Авто піднімалося тепер швидко вгору, і враз Клерфе побачив далеко перед собою долину, сизу й лагідну в ранніх сутінках, а в ній село з розсипаними кубиками будинків із білими дахами, кривою церквою, ковзанками, кількома готелями й першим світелками у вікнах. Потім повільно з’їхав униз серпантином. Десь у долині, в одному з санаторіїв, повинен мешкати Ґольманн, його змінник, який минулого року захворів. Лікар установив туберкульоз, але Ґольманн сміявся з цього діагнозу – щось таке в епоху антибіотиків і пеніциліну вже не могло бути, а якщо й було, то людина діставала жменю пігулок, кілька заштриків і знову була здорова. Але ті чудесні засоби виявлялися не такими вже прекрасними та безвідмовними, як їх вихваляють, особливо серед людей, які виростали в роки війни й були виснажені. Під час «Перегонів Тисяча Миль» в Італії Ґольманн неподалік Рима дістав кровотечу, і Клерфе мусив його дорогою висадити. Лікар наполягав на тому, щоб вислати його на кілька місяців у гори. Ґольманн казився, але врешті скорився, з тією лише різницею, що кілька місяців перетворилися на рік.