Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 5

– Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити й кілька днів не чути про цю холєрно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?

– Звичайно, – сказав Ґольманн. – Але в чому справа? Що сталося?

– Нічого, – відказав роздратований Клерфе. – Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.

– Клерфе, хто розбився?

– Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на узбережжі.

– Помер?

– Ще ні. Але йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить у казино й реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку. Рештка мого коньяку зникла в пащі водія снігового плуга, який має більше розуму, ніж ми, його авто ніколи не перевищує п’яти кілометрів за годину.

Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.

– Хіба тут лише самі хворі?

– Ні. Є також здорові, які провідують хворих.

– Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?

– Ні, то якраз здорові! – Ґольманн розсміявся. – А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають уже віддавна.

Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна й малу карафку горілки для Клерфе.

– Як довго думаєш тут залишитися? – запитав Ґольманн.

– Кілька днів. Де б я міг оселитися?

– Найкраще в «Палас Готелі». У них там добрий бар.

– А звідки ти про це знаєш?

– Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути.

– Чкурнути?

– Так, часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. – Ґольманн витягнув із кишені на грудях плескату пляшку й долив до своєї склянки трішки алкоголю. – Це джин, – пояснив він. – Теж помагає.

– Вам не дозволяють пити? – запитав Клерфе.

– Цілковитої заборони нема, але так зручніше. – Ґольманн сховав пляшку до кишені. – Тут на горах трохи впадаєш у дитинство.

Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Із них вийшов чоловік у чорній хутряній шапці.

– Знаєш, хто це? – запитав Клерфе.

– Ця жінка?

– Ні, чоловік.

– Якийсь росіянин. Зветься Боріс Волков.

– Білий росіянин?

– Так. Але для різноманітності не колишній великий князь, хоч і далеко не бідний. Його батько, мабуть, своєчасно відкрив рахунок у Лондоні, але невчасно покинув Москву, його розстріляли. Дружині й синові вдалося вирватися. Вона мала, либонь, ушиті в корсеті смарагди завбільшки з горіх. У 1917 році носили ще корсети.

Клерфе розсміявся.

– Ти справжнє детективне бюро! Звідки ти все це знаєш?

– Тут люди швидко довідуються про себе все, – відказав Ґольманн із відтінком гіркоти в голосі. – За два тижні, коли закінчиться сезон лещетарів, село на решту року знову стане пліткарською глушиною.

Біля них протиснулися між столиками кілька зодягнених у все чорне курдуплів, які жваво розмовляли між собою іспанською.