Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 19

Ліліан ненавиділа інтимність рентгенівського кабінету. Ненавиділа стояти з оголеною огрудиною і відчувати на собі погляд асистента.

Далай-лама їй не перешкоджав. Для нього вона була буденністю, для його асистента – жінкою. Її дратувала не сама голизна її тіла, а те, що вона поставала перед екраном голіша голої. Адже тоді була гола також під шкірою, гола наскрізь аж до кісток і внутрішніх пульсуючих органів. Для зблискуючих у червонавій темряві окулярів вона була голіша, ніж коли-небудь бачила й могла бачити саму себе.

Упродовж якогось часу Ліліан ходила на рентгеноскопію разом з Аґнес Сомервіл. Вона бачила тоді, як Аґнес раптом із прекрасної молодої дівчини змінюється на живий скелет, у якому легені та шлунок, наче бліді звірятка, розтягувалися, мовби вижирали життя. Бачила, як скелет рухається з боку на бік і вперед, як дихає і говорить, і знала, що в неї усе це виглядає так само. Подеколи їй здавалося річчю геть сороміцькою, що асистент може оглядати її такою, коли чула в темряві його подих.

Прийшла медсестра.

– Хто переді мною? – запитала Ліліан.

– Панна Савіні.

Ліліан вбрала халат і рушила за сестрою до ліфта. Побачила у вікні сірий день.

– Зимно сьогодні? – поцікавилася вона.

– Ні. Чотири градуси.

Незабаром прийде весна. Хворий вітер, фен, важке повітря, вона мало не задихнулася вранці. З рентгенівського кабінету вийшла Марія Савіні. Стріпуючи головою, поправила своє чорне волосся.

– Як було? – запитала Ліліан.

– Він нічого не каже. Має поганий гумор. Тобі подобається мій новий халат?

– Чудесний шовк.

– Справді? То від Ліссі з Флоренції. – Марія скривила помарніле обличчя і розсміялася. – Що нам іще залишається? Коли ми не можемо ніде вийти ввечері, то мусимо гарцювати тут у своїх хатніх дрес-кодах. Прийдеш увечері до мене?

– Ще не знаю.

– Панно Дюнкерк, професор чекає, – нагадала сестра у дверях.

– Приходь! – сказала Марія. – Інші також прийдуть! Я маю плити з Америки. Фантастичні!

Ліліан зайшла до оповитого сутінками кабінету.

– Нарешті! – сказав Далай-лама. – Я хотів би, щоб принаймні раз ви були пунктуальні.

– Мені прикро.

– Та добре! Діаграма температури.

Медсестра подала йому картку. Він почав її вивчати, обмінюючись пошепки заувагами зі своїм асистентом. Ліліан намагалася зрозуміти, про що вони говорять, але їй це не вдалося.

– Загасити світло! – звелів Далай-лама. – Прошу ліворуч. Ліворуч. Ще раз.

Фосфоресціюючий відблиск екрана падав на лису голову й окуляри асистента. Ліліан щоразу робилося трохи недобре, коли вона мусила так дихати й зупиняти дихання, – це нагадувало момент, який передував непритомності.

Дослідження тривало довше, ніж зазвичай.

– Прошу ще раз показати мені медичну картку, – сказав Далай-лама.

Сестра увімкнула світло. Ліліан стояла біля екрана й чекала.

– Ви мали два запалення плеври? – запитав Далай-лама. – Одне з яких через власну необережність?

Ліліан відповіла не одразу. Навіщо він питав? Усе ж було написано в медичній картці. Хіба що Крокодилиця розбовкала, а він хоче тепер освіжити ті старі історії, щоб влаштувати її новий прочухан?