Читать «Невідоме Розстріляне Відродження» онлайн - страница 5

Кость Буревій у статті «Літературний штаб українського фашизму» проклинає західноукраїнських літераторів:

«Підніжки, що живуть з ласки польської дефензиви, мають багацько гонору й пестять безліч солодких мрій. Ці мрії про самостійність, про виключну одиницю, про надлюдину Ніцшого, про „високу українську культуру“, за творців якої вони себе вважають, і нарешті – про велетня, героя а La Мусоліні, що виратує рідне міщанство від загибелі.

Про літературний штаб українських фашистів я говорю, шановні читачі, – про „Літературно-Науковий Вісник“, що став органом славетнього політичного паливоди Дм. Донцова».

Але цей памфлет Буревія не врятував. Як не врятувала самовіддана боротьба з українським націоналізмом Івана Микитенка. 1–2 жовтня 1937 р. на партійних зборах спілки письменників Іван Ле потрясав залу:

«До останніх днів у керівництві спілки письменників був висуванець і ставленик фашиста Хвилі, чужа, ворожа партії і радянському народові людина – куркульський синок Микитенко. Являючись зброєносцем підлого троцькіста Авербаха і надійною опорою фашиста Хвилі, Микитенко весь час шкодив радянській літературі, засмічував лави письменників ворожим мотлохом, активно прикривав і підтримував ворогів, що пролазили в спілку, заважаючи спілці очиститися від ворогів. Свою шкідницьку роботу Микитенко приховував удаваною „боротьбою“ проти націоналістів, на ділі злигавшись з ними.

Припертий до стіни незаперечними фактами, Микитенко „визнає“ один за одним свої злочини перед партією, перед радянським народом. Батько Микитенка був куркулем, мав власного млина, складні сільськогосподарські машини, орендував землю бідноти, спекулював, мав лавку, гнав самогон. Старший брат Микитенка – Грицько, запеклий куркуль і спекулянт, був в штабі куркульської банди і з зброєю в руках боровся проти радянської влади, пускав під укіс ешелони з червоноармійцями. Микитенко не тільки приховав від партії все це. Він пригрів брата свого бандита, протиснув його в радянський виш, допоміг йому стати лікарем, передав йому квартиру і дав змогу цьому бандитові приховуватися під чужим прізвищем – Дубовий».

Письменники каялися і били себе в груди, виправдовуючись перед примітивними звинуваченнями. Як приклад, можна навести промову Максима Рильського у грудні 1937 р… Поет уже встиг побувати в кігтях ГПУ і дивом врятувався. «Рильського на деякий час ув’язнюють, і цього було досить, щоб зламати особисту волю поета й змусити його працювати на замовлення совітської влади, – згадує С. Кокот. – Епоха пісні про Сталіна в творчості Рильського – то епоха найжахливіших моральних тортур, які від власного сумління зазнав поет. Поета в той час не пізнавали його найближчі. Опухлий від постійного заливання горілкою своєї совісти, він на очах найближчих приятелів плакав, як мала дитина, бив головою об стіл і в безпорадності гриз собі пальці. Це покутувалися творчі гріхи перед самим собою. Прийшло не заломлення, а насильницький перелім волі людини ззовні. Сталося те, що в Совітському Союзі прибрало масові розміри перед примарою невблаганної фізичної смерті. Діти вирікалися батьків, дружини чоловіків, матері дітей. Рильський, безперечно, жертва цього нелюдського жаху».