Читать «Невідоме Розстріляне Відродження» онлайн - страница 4

Ціле щастя, що цей фарс так ніколи і не втілився.

Володимир Сосюра у дні процесу над СВУ сотворив цілу поему «СВУ»:

Я усмішку їх неживу — пізнаю у обличчі СВУ: скорбний розпач тих, хто умер і на лаві підсудних тепер, хто готується в дальнюю путь, що хотів послать туди нас… Ну, а з ними, а з ними в цей час і поети їхні умруть. Ці вовки в одежі овець є ще в нас і співають: «Кінець»… і не люблять гудки і дим… та уже не воскреснуть їм. Ач, який цей Єфремів, ач! І Старицька з лорнетом там?! Так і треба шакалам-катам! Плач, поете куркульський, плач… Я стріляв би по них крізь сміх, Бо не жалько й не краплі їх… Карабінко моя! Тах, тах!.. Тільки диму і крови пах… Тільки знаю вже добре я, Що і кулі жалько для них, що уже не воскреснуть ніяк, бо немає ґрунту у них. Пропливає підсудних ряд — це останній їх мертвий парад, наче смерти над ними печать, і тільки траурно труби гримлять… тільки труби гримлять не для них, бо у них навіть труб нема, бо над ними і в них тільки тьма, тільки смерті над ними сміх… Я дивлюсь у обличчя їм, уявляю їх у труні… Тане споминів гострий дим, і спокійно, спокійно мені. Я у партері, в першім ряду, бачу в них на волоссі слюду, — їхні очі тупі, як щербаті ножі, на волоссі слюда й нафталін у душі… І од них, наче іскри вночі, капле кров їхніх слів нежива, димно валиться брежень гать, і смердить їхній лемент брудний… Так, їм нічого більше сказать, крім того, що сказали вони.

А за кілька років поет змушений уже вдавати божевільного та переховуватися у психлікарні, щоб вижити. У грудні 1937-го він публікує в «Літературній газеті» вірш «Меч»:

У певних він руках. Йому вже двадцять літ! Страшний для ворогів і рідний нам без краю. На варті наших прав і сонячних побід у ці щасливі дні так гостро він сіяв. Це на тобі спиняв Дзержинський зір з любов’ю, — наш рицар, що в віках безсмертний назавжди. Веселкою палай в стальних руках Єжова, — з тобою, правди меч, не знати нам біди.