Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 39

— Командир?

Командир Гуцул піднявся. Гість підійшов до нього, подав йому кличку й попросив його до сусідньої кімнати. Ми залишились в напруженому вижиданні. По кількох хвилинах Гуцул повернувся — насуплений і задуманий. Зарядив збірку і став перед нами, пильно глянувши кожному з нас по черзі в вічі, наче провіряючи нашу бойову готовість. А тоді озвався до нас:

— Друзі! В сусідньому селі ворог що-лиш виконав новий варварський злочин: тридцять жовнірів «Корпусу Безпєченства Вевненшнего» (Корпус внутрішньої безпеки) зробили наскок на хату, де перебував хворий вояк УПА та наш районовий інтендант друг Мирон, захопили обох їх живими й на вулиці, на очах селян, у звірський спосіб закатували. А після цього повісили господаря хати, а хату запалили. Дружину господаря та їхню маленьку дитину кинули живими в вогонь.

Нам усім від цієї вістки вдарила кров в лице, а зуби стиснулись до болю. І, не знаю: чи це командир Гуцул додав на закінчення, чи наші власні думки видались кожному з нас голосом з-поза нас:

— Помсти!

Плян дії був швидко уложений. Польські жовніри вертатимуться копальняною залізничкою, що збігає з гір і переходить через міст понад річку Ославу. Там ми й зустрінемось з ними.

Короткий наказ — і ми відмаршовуємо. Проходимо лісом, звинно виминаючи всі перешкоди, бо ж у лісі ми — як танцюрист на естраді. І, хоч вогким снігом маршувати важко, втоми не відчуває ніхто з нас.

Ліс кінчиться. Здалеку долітає хлюпіт хвиль Ослави. На тлі білого снігу сіріє біля мосту постать ворожого вартового.

Командир Гуцул дав знак рукою, щоб відділ задержався. Сам мовчки скидає чоботи, обвиває ноги білим шаликом, загортається щільно в білу «палатку» і безшелесно, як нічний привид, скрадається до мосту.

По кільканадцяти хвилинах чуємо, як щось важке бовтнуло в воду. А за кілька хвилин після того Гуцул стояв знову перед нами, держачи в руках, крім свого — ще один автомат.

— Дорога вільна, маршувати за мною далі!

Двоє бійців відлучуються на його наказ від відділу й ідуть зі скриньками на плечах до мосту. Заміновують. А ми, розділившись на дві частини, залягаємо в кущах по обох боках гірської залізнички.

Довжаться в безконечність хвилини такого вичікування. Та врешті — долітає до нас стогін парової машини, озиваються стукотом рейки і чимраз виразніше чути розгукані голоси польських жовнірів. Їдуть!...

Ось вони перед нами: паровоз і дві вагонні платформи, обведені поруччям і переповнені людськими тілами. Тісно збились в гурти польські жовніри, бо вагонні платформи гірської залізнички невеликі. Гримнула сальва з командирового автомата і ліс заклекотів гуком наших скорострілів та гранатних розривів. Важкий стогін паровоза заглушили зойки ранених. Потяг рвонув, мов сполоханий кінь, і помчав повного парою вниз, викидаючи по дорозі тіла вбитих, що злітали безвладно понад і попід поруччя в сніг. Серії наших автоматів і скорострілів підганяють ворога. Он він уже над річкою: з повним розгоном вкочується поїзд на міст, грімкий вибух потрясає повітрям і кусні розірваного мосту разом з поторощеними вагонами поїзду злітають у ріку.