Читать «Хто проти суперкрутих» онлайн - страница 5

У сьомих класах я на третьому місці серед найгірших претендентів на дружбу. Це трохи втішає.

— Окей, — кажу я. — Якось піду з тобою на рампу.

Я завжди знаю, коли Нільс усміхається.

Мама каже, що він усміхається від вуха до вуха, і це правда. Його обличчя розділяється ротом ніби надвоє. Очі майже зникають, видно лише дві вузенькі щілинки над щоками. Я навіть з віддалі кількох метрів бачу ту потішну мармизу.

Коли Нільс усміхається, радію усередині. Не закохано млію, а просто дуже тішуся, що він є. Не смію навіть думати, як склалось би моє життя, якби ми не опинилися в одному класі й не стали друзями.

Ні, він не захищає мене в школі від інших. Нільс нижчий зростом і за мене, і за більшість дівчат. Геть миршавий, якщо бути зовсім чесною. Хлопці-однокласники, наприклад, ніколи не кличуть його поганяти в футбол на перервах.

Нільс вважає мене веселою і дотепною. Це добре і дивно водночас, бо коли під час виконання групових завдань я потрапляю у групу наших крутелиць, Теї, Роні та Ширін, то відразу стаю дрімучим тупаком. З мене годі й слово видобути. Я лише фиркаю. Хоч мені це зовсім не подобається. Дівахи сидять собі й переглядають на ютюбі відеоролики, як треба правильно накладати макіяж, а я роблю за них усю роботу.

Та, хай там як, Нільс любить зі мною водитися. По-перше, я не боюся розтуляти рот у його присутності, а, по-друге, завжди почуваюся дотепною. Навіть не знаю, чому воно так. Нільс немов спонукає мене бути собою, такою, як я, власне, є. Тоді вже не так прикро, що інші вважають мене затурканою дурепою. Бо існує на світі принаймні одна людина, яка так не вважає.

Ну, може, не одна, до речі…

Але повернімося до розповіді.

Я зупинилася.

Ми таки дійшли. Ми зуміли. Ми перейшли всю школу цілими й неушкодженими, ніхто не кинув жодного злостивого коментаря мені навздогін! Не кожного дня таке трапляється!

— Я іду відразу в залу, — сказала я.

— Знову забула торбу зі спортивним одягом?

— Як завжди…

Ми перезирнулися і знову хіхікнули.

Я, власне кажучи, не є забудьком. Чи прогульницею. Ніхто й ніколи, як на те, не побачить мене в їдальні разом з Теєю, Ронею чи Ширін посеред уроку математики. Але фізра? Тут я перша!

Нільс рушив до роздягальні.

Я роззирнулася на всі боки. У коридорах усе ще ні душі.

— Нільсе?

— Що?

Він обернувся.

— Просто хочу сказати, що ти не найгірший друг. Хоч і щуплик-малявка.

Не певна, але мені здалося, що він розчулився.

— Побачимося у залі, Аннебіно! — сказав він, усміхнувшись.

Таки розчулився…

Космічна істота

Я, власне кажучи, Анне Беа. Анне назвали на честь бабусі, маминої мами, а Беа — улюблене дівоче ім’я мого тата.

Аннебіно мене називає лише Нільс.

Усе почалося з того, що він подумав, ніби це моє справжнє ім’я. З першого ж дня у школі нас посадили поруч. Ми ніколи раніше не зналися. На щастя, Нільс не такий, як Браґе, той, уперше побачивши мене в дитячому садочку, почав насміхатися. А Нільс нахилився до мене й запитав: