Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 94

Насправді відкладати похорон — помилка, оскільки вся родина залишалася у підвішеному стані.

Вони ходили по будинку, пили каву, відповідали на телефонні дзвінки, зітхали, сварилися, приймали від сусідів накриті плівкою готові страви, розповідали смішні історії про Еббі, після яких слід було б сміятися, але всі плакали. Обидва Г’ю приїхали, щоб підтримати своїх дружин. Стім теж був удома, він попросив на роботі, щоб йому телефонували на мобільний у разі потреби. Ред роботою взагалі не цікавився. Онуки продовжували ходити до школи, але ввечері приходили додому вражені і налякані. Маленький Сем сидів удома цілий день із дорослими, тому трохи нудився. Він відмовився ходити на горщик (що і в найкращі часи справжня мука), і почав влаштовувати істерики. Коли Нора дуже спокійно запитала, що його бентежить, він відповів, що хоче пограти із Кларенсом. Від його відповіді всі здригнулися.

— Ти маєш на увазі Бренду, — відповіла Нора. — Сину, Бренда тепер з Ісусом.

— Я хочу, щоб він повернувся від Ісуса.

— Вона, — виправила Нора, — ти хочеш, щоб вона повернулася додому. Але їй зараз краще там.

— Вона була старенька, — сказав Стім.

У вітальні знову повисла тиша. На щастя, Сем не став робити здогадок і шукати зв’язок із бабусею. До речі, він жодного разу про неї не запитав, хоча вона зазвичай годинами читала його улюблену страшенно нудну книжку про динозаврів.

Еббі співала — про це повідомила Луїза Гатченсон. Саме вона вибігла на вулицю, почувши удар, викликала швидку та подзвонила сім’ї. І слава Богу, адже в Еббі не було із собою документів.

— Вона підходила до нашого будинку, співаючи пісню, — розповідала Луїза. — Я ще тоді підійшла до вікна і сказала чоловіку, що у когось сьогодні гарний настрій. Я тоді не знала, що це вона, адже ніколи не чула, щоб Еббі співала.

— Співала? — сказали в один голос Стім і Дженні.

— А що то була за пісня? — запитала Дженні.

— Щось про козу, не знаю.

Дженні подивилася на Стіма, але він лише знизав плечима.

— Собака був далеко від Еббі, — продовжувала розповідь Луїза, — мабуть, його відкинуло від удару. Водійка авто, бідна жінка, знайшла його. Водійка була у шоці. Вона знайшла собаку у тому місці, де машина врізалась у ліхтар. Добре, що Еббі його не бачила.

— Її, — сказала Дженні.

— Перепрошую?

— Собака була сукою.

— Вибачте.

— Вона була старою, — сказала Дженні, — я про собаку. І прожила довге та щасливе життя.

— Усе одно, — відповіла Луїза.

Потім Луїза віддала їм запіканку і попередила, що вона без глютену, наче їх це зараз хвилювало.

Як так сталося, що Еббі гуляла у сусідньому кварталі, співаючи пісень, і ніхто з сім’ї про це не знав?

Це питання озвучила Аманда, коли Луїза пішла, але, правду кажучи, воно мучило всіх.

Вони апатично сиділи у вітальні, яскраве ранкове світло пробивалося до кімнати, це був будній день і вони мали б бути на роботі.