Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 92

В Еббі був один невеликий трюк на той випадок, коли Ред поводився, як примхливий старий дивак. Тоді вона згадувала день, коли закохалася у нього. «Був красивий, вітряний, жовто-зелений вечір», — починала вона, і всі спогади миттю з’являлися у голові — новий світ, який магічно відкривався перед її очима. Саме у той момент вона зрозуміла, що людина, яку вона майже не помічала всі ці роки, — справжній скарб. Він був ідеальним, так їй завжди здавалося. Перед нею з’являлись ясні очі і спокійне обличчя молодого хлопця замість зморшок і мішків під очима, замість пом’ятих повік і впалих щік, замість складок біля рота. Вона забувала про його тупість і впертість, його дратівливу впевненість у тому, що всі проблеми можна вирішити лише холодним розумом, і почувалася неймовірно щасливою від того, що він поряд із нею.

— Я купив козу, — співала Еббі дорогою, — її звали Джиммі.

Раптом вона замовкла, побачивши, що хтось іде їй назустріч. Але цей хтось повернув ліворуч, і Еббі знову заспівала.

— Я купив її для… — Кларенс тихо плівся поряд, час від часу врізаючись їй у коліно.

Дивовижно, наскільки краще ми пам’ятаємо римовані слова пісень, аніж звичайну прозу!

Вона пам’ятала не лише пісні з молодості — «Том Дулі» і «Майкле, пливи до берегу», а й з дитинства — «Білі дзвоники», «Доброго ранку, ясне сонечко» і «Ми раді погуляти». Ще її мати співала: «Я спущуся і впущу тебе…», і навіть дитячі лічилки — «Джоні за океаном, Джоні за морем…». Усе, що римується, осідає у пам’яті. Треба час візиту до лікаря запам’ятовувати у формі віршів, а ще — важливі дати. Взагалі, усі важливі події у житті мають римуватися. А коли ти щось забув — починаєш співати і все пригадуєш.

Еббі завжди хвилювалася, що почне все забувати, оскільки її бабуся (по батьківській лінії) померла від слабоумства. Але у неї немає з цим жодних проблем. Вона мала кращу пам’ять від усіх своїх подруг. Наприклад, минулого тижня їй зателефонувала Керол Данн. Коли Еббі підняла слухавку, на тому кінці дроту мовчали.

— Слухаю, — сказала Еббі, а Керол відповіла:

— Вибачте, я забула, кому телефонувала.

— Це Еббі.

— О, привіт, Еббі. Як ти? Господи, у мене щось із головою, але я мала зателефонувати іншій людині, — сказала жінка і поклала слухавку.

Або Рі, яка забувала назви предметів.

— Наступного літа я висаджу… Ці, як їх… мерілендські квіти, — сказала Рі.

— Ти маєш на увазі рудбекію? — казала Еббі.

— Так, саме так.

Здавалося, що це якраз Еббі заповнює прогалини у пам’яті. Саме так вона повинна сказати лікареві Вісс.

— Щодо дечого моя пам’ять стала кращою, ніж була у молодості, — скаже вона лікареві. ― Запам’ятовуються найменші деталі! Я детально пам’ятаю поворот руки для того, щоб встановити ручку від сотейника, подарованого нам на весілля. Нам тоді подарували набір посуду з однієї ручкою, що кріпилася до кожної каструлі. Це було майже п’ятдесят років тому! Я не часто використовувала цей посуд, бо у ньому все пригорало. Хто ще пам’ятає такі деталі?

Вона могла раптом згадати гіркий і неприємний запах, коли її мати смажила цибулю і зелений перець на вечерю. Еббі тоді була дитиною, яка плакала від голоду і втоми або просто хникала під вечір.