Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 69
Енн Тайлер
Вона поклала слухавку і переказала:
— Вони повернулися ще годину тому, і Еббі теж одразу пішла додому.
— Та щоб йому, — сказав Ред. — Я їй тисячу разів казав, щоб подруга завозила її під самі двері. Трясця, мабуть, вона десь там блукає у їхньому районі.
Стім і Денні подивились один на одного. До будинку материної подруги один квартал. Обох вразило те, що вона не може пройти таку маленьку відстань.
— Може, вона зайшла дорогою до якоїсь іншої подруги, — припустила Нора.
— Норо, — відказав Ред, — люди у цьому кварталі так просто одне до одного не заходять.
— Я цього не знала, — відповіла невістка.
Вони повернулися до вітальні, де Стім і Денні зібралися йти на пошуки.
— Отже, Стіме, ти підеш вулицею Боутон до будинку місіс Баскомб, а я піду у протилежний бік, якщо якимось чином мама пройшла свій будинок.
— Я теж піду, — відповів Ред.
— Добре.
Троє чоловіків пішли на пошуки. Нора вийшла на ґанок та схвильовано дивилася їм услід.
Стім пішов до будинку подруги, а Ред із Денні — у протилежний бік. Вони не пройшли і трьох будинків, як почули голос Стіма: «Я знайшов її». Чи то пак Денні почув, адже Ред продовжував іти далі, коли Денні смикнув його за рукав і повідомив: «Стім знайшов її».
— Га? — знову Ред.
— Тату, Стім знайшов маму.
Вони повернулися і побачили Еббі, яка сиділа на бруківці біля будинку Лінкольнів із маленьким гончарним виробом на колінах. Вона мала нормальний вигляд, однак встати навіть не намагалася.
— Мені дуже шкода, — почала Еббі. — Я навіть не можу пояснити, що сталося. Я сиджу тут, і це останнє, що я пам’ятаю. Я тут сиджу і не можу зрозуміти, я кудись іду чи повертаюся. Не можу сказати. Це було так…
— Але ж у тебе у руках будиночок із глини, — сказав Стім, показуючи на виріб.
— Що у мене?
Вона подивилася на невеликий гарненький глиняний будинок, який тримала у руках. Стіни були пофарбовані у яскраво-жовтий колір, а дах — у червоний. Переплетені зелені вусики, що звисали з кінця даху, нагадували гілку з листям.
— Так… глиняний будиночок, — нерішуче промовила Еббі.
— Тож ти, очевидно, поверталася? Йшла додому після свого заняття?
— Точно, — сказала Еббі. Вона взяла будиночок в обидві руки і простягнула їм:
— Це, мабуть, моя найкраща робота, гляньте!
— Дуже гарно, люба, — сказав Ред.
Усі троє чоловіків дружно і радісно закивали, як батьки, яким дитина принесла із дитсадка свій витвір.
Будинок на вулиці Боутон побудований так, що вгорі на сходах, за перилами, можна слухати, про що говорять у вітальні внизу. Діти (та іноді і сам Ред) часто робили так — коли хтось дзвонив у двері, ховалися нагорі, слухали, чи це не ще одна подруга Еббі.
Однак Меррік, сестра Реда, звісно про це знала, адже сама виросла у цьому будинку. Тож коли у четвер їй відкрила двері Еббі, вона відразу гукнула:
— Хто там? Я знаю, що нагорі хтось є.
Після паузи вийшов Денні.
— Привіт, тітко Меррік, — сказав він.
— Денні? Що
