Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 131

Еббі було цікаво дізнатися думку Реда (хоч і переказану Лінні) про навчання у коледжі.

Він був старший від неї на два роки, і вони рідко перетиналися у корпусі.

— А які у нього оцінки? — запитала Еббі.

— Нормальні, середні. Розумієш, у нього мозок працює зовсім інакше. Він із тих людей, яким варто лише показати якийсь пристрій, і вони відразу знатимуть, як він влаштований і як працює. Увесь у батька. А батько хоче, щоб він був зовсім іншим. Так завжди буває у батьків і дітей.

— Значить, Ред у дитинстві був із тих хлопців, що розбирали на гвинтики кухонний годинник? — запитала Еббі.

— Так, але на відміну від інших хлопців, він міг його ще й зібрати назад. Ой, Еббі, що ти робиш! Ти крутиш склянкою.

Вона мала на увазі склянку, якою Еббі вирізала печиво.

— Треба різко ставити на тісто, пам’ятаєш? — сказала жінка.

— Вибачте.

— Чекай, я принесу тобі пательню.

Еббі витерла тильною стороною руки чоло. У кухні ставало спекотно, а на ній зверху був ще й фартух місіс Вітшенк.

Вона задумалася над словами Лінні.

Якщо люди такого типу, як вона, «співчутливі», часто траплялись у житті Лінні, то і Еббі часто траплялись люди такого типу, як Лінні, — старші наставники. Бабуся, яка вчила Еббі в’язати, учителька англійської мови, яка залишалася з нею після занять, щоб допомогти їй з віршами. Тобто, більш терплячі і м’які люди, ніж різка і бойова мати. Вони направляли і підбадьорювали Еббі, як місіс Вітшенк зараз: «Просто чудово! Краще, ніж зробила б я».

— А може, після коледжу Реду піти працювати на фірму свого батька? — запропонувала Еббі. — Тоді фірма називатиметься «Вітшенк і Син Констракшн». Містеру Вітшенку має сподобатися.

— Я так не думаю, — відказала Лінні. — Він хоче, щоб Ред займався юриспруденцією або бізнесом. Для бізнесу у Реда голова гарно тямить.

— Але якщо він буде щасливим… — почала Еббі.

— Джуніор вважає, що щастя — це вигадки, — перебила її Лінні. — Слід просто налаштувати себе на те, що ти щасливий, — і все.

Лінні шукала щось у шухлядці із приборами, але підняла голову і пояснила:

— Ти не думай, що він злий.

— Звісно, ні, — відповіла Еббі.

— Він хоче найкращого для своєї родини. Ми все що у нього є, розумієш?

— Так, звичайно.

— Ми обоє припинили спілкуватися зі своїми родинами.

— Чому? — несміливо запитала Еббі.

— Ну… знаєш… через певні обставини. Ми не підтримуємо з ними зв’язок, — сказала Лінні. — Вони живуть далеко, у північній Каліфорнії. А моя сім’я взагалі була проти наших стосунків.

— Із містером Вітшенком?

— Просто як у Ромео і Джульєтти, — місіс Вітшенк засміялася, але згодом зробила серйозне обличчя. — До речі, ти цього можеш не знати. Скільки років було Джульєтті, коли вона закохалася у Ромео?

— Тринадцять, — швидко відповіла Еббі.

— Ти бач.

— Я ще у школі читала.

— Так, Меррік теж проходила у десятому класі, — сказала Лінні. — Прийшла зі школи і сказала: «Яка дурня!». Вона заявила, що почувши про вік героїв, перестала всерйоз сприймати Шекспіра.

— Ну чому, — заперечила Еббі, — можна закохатися й у тринадцять років.