Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 116

— Не схоже на те, — відповіла Дженні.

Дівчата сиділи у спальні Реда з коробками і у старому одязі. Підборіддя Аманди вже вимазалося газетною фарбою. Була неділя і надворі лив дощ, а всі сиділи внизу і дивилися бейсбольний матч. Уже цілий тиждень вони пакували речі, кожну вільну хвилинку. У будинку, за різними проханнями, деякі речі залишалися на місцях: швейне приладдя і машинка — у вітальні нагорі для Нори, хороший фарфор — у їдальні для Аманди. Ред залишив собі китайський сервіз, тому він до від’їзду стояв у шафі. На меблі чіпляли стікери, куди що відправляти: щось — у нову квартиру Реда, деякі речі — для Стіма і Дженні чи Аманди, але більшість — до «Армії спасіння». Заповнивши ще одну коробку, Дженні й Аманда витягли її у коридор, щоб хтось із чоловіків забрав її. Дженні відкрила ще одну коробку, заклеїла скотчем дно.

— Наскільки я знаю нашу маму, — сказала вона, — операції не було б, вона відмовилася б.

— Це точно, — сказала Аманда. — Найменша недуга — значить, усе, у морг.

Аманда дістала фото-рамки, які Еббі робила власноруч. Вони саме лежали на комоді.

— Мабуть, я їх спакую і віддам батькові, — сказала вона Дженні.

— А в нього буде для них місце?

— Може, і не буде.

Вона розглядала найстаріше фото: четверо дітей, Аманда вже майже підліток, інші зовсім малі.

— Здається, що нам було весело.

— Так і було насправді.

— Так… але було і погано: і тоді, і зараз.

— Знаєш, на похоронах до мене підійшла Марлі Годжс, — промовила Дженні, — і сказала, що завжди заздрила нашій родині. Як ми всі разом сиділи на великому ґанку і грали у покер, і які у нас високі і красиві брати, і наш червоний пікап, у який нас закидав тато і віз кудись.

— Марлі просто дурепа, — відрізала Аманда.

— Ну чого ти?

— Тому що їздити у кузові того червоного пікапа було небезпечно і, мабуть, незаконно. І я впевнена, що у дітей мають бути окремі спальні. А мама іноді проявляла до нас неймовірну байдужість, абсолютно нас не розуміла, доходило до безглуздя. Як тоді, коли вона відправила Денні на психологічний тест і потім усім розповіла його результати.

— Я цього не пам’ятаю.

— Чорнильна пляма на папері показала, що у ранньому дитинстві його злякала якась жінка. «Що це була за жінка? Він не знав ніяких жінок!» — розповідала вона.

— Я такого не пригадую.

— Ясно було, що вона любила Денні більше від усіх, — сказала Аманда, — хоч він і псував їй нерви.

— Ти так кажеш, бо у тебе лише одна дитина, — сказала Дженні. — Матері не люблять когось одного, вони люблять  усіх…

— По-різному, — закінчила за неї Аманда. — Так, я знаю.

Потім вона дістала фотографію зі Стімом, йому було чотири-п’ять років.

— Як думаєш, Норі сподобається?

Дженні невпевнено кивнула.

— Поклади у її коробку, — запропонувала вона.

— А що робити з цією? Тут Денні.

— А де його коробка?

— Він сказав, що йому нічого не потрібно.

— Треба знайти коробку і для нього, я впевнена, що там, де він живе, самі лише голі стіни.

— Я запитала його вчора, — сказала Аманда, — чи сказав він господарці квартири, що скоро повернеться, а він мені: «Ми це обговорюємо».