Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 112
Енн Тайлер
—
— Добре, як скажеш.
— До твого відома,
— А… — лише сказав Денні.
Троє хлопців продовжували захоплено гратися, не звертаючи уваги на дорослих.
— Еббі увесь цей час знала, — продовжив Стім. — Вона знала і не сказала мені. Вона навіть батьку не розповіла.
— Усе одно я не розумію, чому ти психуєш.
— Я психую, як ти кажеш, через те… — Стім раптом осікся. — Ти знав, — сказав він.
— Гм.
— Тебе це навіть не дивує. Я мав здогадатися! Ти ж у нас нишпорка, ну звісно! Ти давно про це знав.
Денні лише стенув плечима.
—
— Тоді пообіцяй мені, — сказав Стім. — Пообіцяй, що нікому не скажеш.
— Чому це раптом мені про це всім розповідати?
— Якщо розкажеш, я тебе вб’ю.
— Дуже страшно, — відповів Денні.
Хлопці відчули, що щось не так, і витріщилися на батька.
— Тату? — озвався Том.
— Спускайтеся вниз, — відповів Стім.
— Але тату…
— Зараз же! — сказав Стім.
Вони піднялися і вийшли, не зводячи з батька очей. Сем тримав у руці машину технічної допомоги. Денні підморгнув хлопцю, коли той проходив повз.
— Заприсягнися, — повторив Стім.
— Добре! Добре! — сказав Денні, піднявши обидві руки. — Стіме, ти знаєш, що цей клей швидко сохне? Тобі треба скласти дві частини разом.
— Заприсягнися життям, що жодній душі не скажеш.
— Присягаюся своїм життям, що нікому не скажу, — відповів Денні. — Але я не розумію, яке тобі до цього діло?
— Я не повинен тобі пояснювати, — сказав Стім. — Я десь читав, що навіть новонароджена дитина впізнає голос своєї матері. Чув про таке? Діти чують цей голос ще з утроби. І з моменту народження їм найбільше подобається саме голос матері. Я думав: цікаво, чий же
— Ну так, — сказав Денні. — Зрештою так і сталося. Щасливий кінець.
— Ти більше від усіх пам’ятаєш, як ми глузували з Отрі за її спиною, як її перекривляли. «Ви ж мене знаєте, я кажу, як воно є, словами на вітер не кидаюся», — казала вона, наче цим треба було хизуватися! І всі за столом непомітно переглядалися. Тепер я думаю: «Господи, я помру від сорому, якщо всі дізнаються, що вона була моєю мамою». А потім мені стає соромно, що я її соромлюся. Я починаю думати, що наша родина не повинна була поводитися з нею зверхньо. Я взагалі вже не знаю, що мені думати! Іноді я сумую за втраченим: моя рідна мама була близько, сиділа з нами за одним столом, а я навіть не здогадувався про це. Тоді я злюсь на Еббі за те, що вона мені не сказала. А ще — за цей дурний контракт. Саме Еббі не дозволяла моїй матері казати, хто вона. Але іронія у тому, що якби Отрі захотіла мене забрати, Еббі радісно мене віддала б: «От, тримай» — як прийшло, так і пішло. А тато! Ти можеш у це повірити — він сказав, якби про це знав, то віддав би мене.
— То ти з батьком про це говорив?