Читать «Тирамісу з полуницями» онлайн - страница 17

— Знаєш, — сказала Лінка, — у вас же немає серйозних проблем. Нічого страшного не сталося. Він же не охолов раптом і не змінився. Це твої очікування змінилися. Думаю, що якби не наші сподівання, то кохання тривало б вічно. Спершу тобі вистачало, що він просто є. Йому зовсім не довелося за тебе боротися, упадати, ти й так завжди була поруч, варто йому кивнути. А тепер тобі раптом забажалося, щоб він став іншим.

— Це правда, — тихо погодилася Наталія. — Спочатку... кожне побачення було, наче свято. Мене більше ніхто не цікавив, досить, що він поруч. А тепер мене дратує то одне, то інше.

— А ви...? — Лінка замовкла.

— Ні, — відповіла Наталя. — Для мене це... зарано. Я боюся. Не знаю, мабуть, я ще до цього не дозріла.

Лінка не розуміла Наталії. Адже вони зустрічалися з Марціном уже давно. У ній самій так вирували гормони, що вона взагалі собі не уявляла, як без цього можна жити. Але вирішила не допитуватися. Може, це просто не той хлопець.

— А може, ти... розкохалася?

— Але я не хочу розкохуватися, — Наталії раптом зробилося дуже сумно. — Я думала, що це надовго. Мені хотілося би знову відчувати те, що тоді. А ти і Адріан, — вона підняла очі на подругу, — у вас усе добре?

— Так, навіть дуже добре. Але не забувай, що ми якийсь час були не разом. Розумієш, після такої перерви нам важко собою натішитися. Усе чудово. А на канікулах було просто неймовірно. Ну, але ніколи не відомо, що станеться через рік. Усе це не так просто, ці всі стосунки. Раніше я думала, що кохання — це як магія. Усе просто складається...

— А насправді не таке вже воно й дивовижне, — перебила її Наталія.

— Ні, я б не сказала. Адже це найкраще, із чим ми зустрічаємося. Просто важко бути так довго з однією людиною. Починаєш помічати її вади. Цього ніяк не уникнеш. Найкраще подзвони до нього й перепроси за те морозиво й узагалі. Це моя порада. Попри все, чоловіки дуже переживають сварки, навіть, якщо цього не показують. Хочеш шоколадку? Щоб настрій підняти?

— Я ж на дієті.

— Ти? Але навіщо?

— Дай спокій. Я так погладшала в тій Португалії. Уяви собі, що я важила аж шістдесят кілограмів. Кошмар. Тоді трохи доклала зусиль і схудла на чотири кілограми... Але цього замало. Треба щось робити. Може, принаймні це мені вдасться, бо наразі інших успіхів якось не видно. Але нині я вже їла морозиво...

— Не їла, ти ж його на столику залишила.

— Ага, справді. Ну, тоді давай той шоколад, — погодилася Наталія й відламала собі добрячий шматок.

Лінка не шкодувала, коли подруга, покінчивши зі своєю половиною плитки шоколаду, сказала, що поспішає додому, їй хотілося зосередитися на новій ідеї.

Думка зродилася на класній зустрічі, щойно почався навчальний рік. Раніше, перш ніж повернутися до школи, Лінка думала, як воно буде з «Репотекою», їхньою шкільною газетою. Хоч вона й досягла певних успіхів, бо її статтю про те, як молодь заробляє гроші, надрукували минулого року у журналі «Випускник», але в «Репотеці» їй все-таки не вдалося зачепитися. Тобто у «Випускнику» їй сказали приходити, коли матиме щось, то може прийти, і це, звісно, прозвучало спокусливо, але їй хотілося чогось більш постійного. Вона сподівалася, що тепер їй удасться розгорнути крила в «Репотеці», проте виявилося, що там давно всі карти роздано. Тобто, Азор був головним, як і раніше, а для неї залишалися якісь маловажливі речі.