Читать «Незвичайні пригоди бурсаків» онлайн - страница 7

Підскочив Самко, озирнувся на Марка, посварився на нього кулаком грізно. Але Марко не бачив нічого, бо заплющив очі, роззявив свою пащу та ще голосніше чхнув, а потім ще кілька разів підряд.

– Шпичка в ніс тобі, ідоле... – прошепотів сердито Самко, дивлячись на Марка. – Знайшов коли чхати...

Ліг Самко знову під кущем, щоб слухати далі. Дивився, дивився, але лиха тобі година! Уже не було того одноокого козака, ні того другого, з ким він балакав. Зникли вони десь, коли Марко чхав на ввесь Київ.

Схопився Самко, став на ноги, задирав голову, дивився на всі боки, придивлявся до кущів – чи не захилитається де гілка, щоб побачити, куди, в який бік пішли ті люди. Та дарма, бо ніде й не шелесне, кущі й не зворухнуться. Так наче снилося, що сиділи та балакали ось тільки що люди. Онде й трава зім’ята, де вони сиділи.

«А щоб його, того Марка! Треба ж було йому чхати. Шукай тепер того одноокого козака».

– А знаєш бо, що ти наробив, Марку? – запитав Самко, коли той угамувався з чханням.

– А що? – вирячив той очі.

– Оте, що ти прочхав запорожця... – сказав сумно Самко.

– Ну, та вже що буде, а сьогодні ми помандруємо на Січ, – порішив він. – Чи так, Марку?

– Авжеж, – погодився той.

Ішли вони до двору братського та балакали про те, що сьогодні вночі посунуть у дорогу. Балакав тільки Самко, а Марко погоджувався мовчки та іноді підтакував, коли той звертався до нього.

– Мабуть, отой одноокий подався додому, – говорив, ідучи, Самко. Добре, що я знаю, куди він пішов, бо казав, що до Чернігова. Ми його отам знайдемо. Я чув колись про шлях на Чернігів. Можна й шляхом, а найкраще понад Дніпром. Дійдемо до міста Любеча, а там, кажуть, недалеко.

Прийшовши в двір Братського, вони полізли на сінник. Треба ж лаштуватися в дорогу. Уже давно придбав Самко дві сакви. Такі тобі, що можна туди хтозна чого багато накласти. Є трохи сухарів, а треба й хліба.

Не спали до півночі. А потім Самко роздобув, так що ніхто не бачив, усього, що треба, стяжав патерицю в отця Аники, і аж тоді вже вони перелізли через паркан, та й подалися до Чернігова шукати одноокого запорожця. Треба шукати, бо як його, не знаючи шляху, добутися до Січі?

У дорозі

Уже зовсім розвиднилося, коли втікачі поминули Межигірський монастир. Самко йшов швидкою ходою, довгі поли рудої кути він підібрав під пояса, щоб не тяглися, зсунув аж на потилицю теж рудого і вже споловілого підкапка, щоб не було душно голові, бо й так її вкривала густа кучма вихруватого волосся, підкачав полотняні штани вище колін, бо росяно було.

Марко ступав повільними кроками, ідучи позад Самка. З-під куцої кути визирали штани, оті, що для нього вкрав Самко в келаря отця Іова, та, на лихо, той келар був низенький, присадкуватий, товстий, мов бочка, а тому його штани здалися на Марка дуже куці, та ще й рясні, як спідниця, підкапок малий ледве держався на голові, хоч як він його натягав на свої розкуйовджені, муругі патли.

Обидва босі, зі саквами за плечима, з палицями в руках, вони нагадували щонайзлиденніших, мандрівних ченців або ж дяків-пиворізів.