Читать «Незвичайні пригоди бурсаків» онлайн

Про автора

Під псевдонімом В. Таль сховався письменник Віталій Товстоніс (1883 – 1936), який народився 5 квітня 1883 року у м. Знам’янка на Кіровоградщині. За фахом був слюсарем, але хутко самотужки здобув освіту і з 1908-го почав друкувати оповідання у тогочасних часописах «Рада», «Рідний Край», «Село». Коли він у 1911 році став редактором «Села», то усі грошові штрафи накладені цензурою мусив відсиджувати у поліцейському відділку за половину накладеної кари, бо ж газета грошей на сплату штрафів не мала.

Упродовж 1917-1927 років надрукував 13 п’єс. Написав також три повісті для молоді «Любі бродяги» (1927), «Незвичайні пригоди бурсаків» (1929), «У світ» (1930). У першій та останній події відбуваються в 1920-х роках в середовищі безпритульних та робітників, серед яких зустрічаються й нащадки бурсаків, описаних у «Незвичайних пригодах».

Письменник належав до літературного угрупування «Плуг». На жаль, після 1930-го йому вже не вдалося опублікувати жодного твору. Помер письменник 11 лютого 1936 року в м. Гадяч на Полтавщині.

Юрій Винничук

В. Таль Незвичайні пригоди бурсаків

Повість з часів XVIII віку

Утікачі

Спав Київ нічної доби. Втомила киян денна літня спека. Дуже пекуче й засушливе було літо 1775 року. Щодня забирало сонце воду з Дніпра, і він так обмілів, як ще ніколи. Від річки Почайни, що вже й так ледве животіла, лишилося порожнє річище, і тільки насупроти того місця, де була Духівська брама, стояла невелика калюжа. Побільшав, неначе виріс, острівець, що супроти Проворської брами.

Казали деякі запорожці, які наїздили до Києва, що спека цього літа висушила трохи не зовсім великі плавні, хоч пішки ходи між очеретами.

Спала Гора, спала й Хоривиця; тільки невгавучої Щекавиці або Подолу не приспала літня ніч. Товклися біля шинків веселі люди, співаючи, іноді й лаючись. Одгонили вартові п’яних від ратуші, що лізли туди хтозна чого.

На великій вулиці біля Воскресенської брами тінями блукали постаті і точилися на всі боки, шукаючи домівки. На Торговій площі перегукувалася біля склепів сторожа. Не спали ще й собаки, гавкаючи в дворах, оточених кривими й вузькими завулками.

Опівночі зійшов місяць і освітлив на Горі старого Києва міцні фортеці з мурованими вежами або, як їх називали тоді, – «Пищалі»; блищали бані церков, а їх на самому Подолі стояло десятків зо два. Про Гору вже нема чого й казати: вона була вся в церквах, бо тож звалося єпископське чи митрополиче місто. А Поділ являв собою осередок праці і торгу, бо на ньому оселилися міщани-ремісники; тут були їхні цехи й управа, будинки крамарів із склепами.

Охопила сонна тиша величезний двір Братського монастиря, обгородженого камінним парканом від Купельного завулка до Духівського і від малої вежі, що біля перевозу, аж до краю Торгової площі. Це ж був не тільки самий монастир, а ще й головне, найбільше в ті часи в Україні вогнище науки, так звана Академія, по-простому – бурса.

Під брамою Братською стоїть на варті старий чернець, божий раб Аника. Куняє старий. Він ласо повечеряв, смикнув добрий коряк міцного монастирського меду, то йому й куняється. Мимрить він собі щось під ніс, мабуть лає нечистого, що спокушає його, хилить голову, склеплює очі, нагонить сон.