Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 97

— Гайда за мною! — пошепки наказав рятівник і напригинці рушив попід муром. Він був невисокий на зріст, кремезний. Легка зсутуленість виказувала в ньому людину вже похилого віку. Втікачі нечутно проминули кузню і опинилися над краєм урвища.

— Але ж тут високо... — нерішуче почав Андак. Він ще з-за Сули запримітив, які стрімкі кручі навколо Городища. А надто в тому місці, де воно сходить до болота. А що внизу було саме болото, Андак не сумнівався. Звідтіля тягло прохолодою, тванню і долинав непогамовний шурхіт очеретів.

— Тс-сс... — засичав рятівник. Він щось похапцем шукав у кущах.

— Ага, осьдечки вона, — нарешті вдоволено прошепотів він.

То була мотузка. Рятівник прив'язав її до дерева, що височіло над урвищем. Другий кінець закинув у прірву.

— Я — перший, ти — за мною, — прошепотів рятівник Андакові. — Тільки спускайся, коли свисну, бо мало хто може підстерігати внизу...

Рятівникова голова сховалася за краєм урвища. Андак з острахом почав прислухатися до звуків, що долинали з плавнів. В орді казали, ніби десь тут чаїться дідько болотяний. І немає від нього половцям ніякого спасіння.

«Може, не варто лізти? — промайнула думка. — Це ж вірна смерть...»

Тієї миті знизу долинув приглушений посвист. Андак глибоко зітхнув, наче перед стрибком у крижану воду, і почав спускатися.

Рятівник чекав на нього в човні. Він був не сам. Біля його ніг глухо загарчав пес.

— Тихо, Бровко, тихо, — наказав йому незнайомець. — Ну, що ж, рушаймо, — сказав він, коли Андак обережно обійшов пса і всівся на носі.

— Стривай, — сказав син половецького хана, коли незнайомець збирався відштовхнутися тичкою від берега. — Я чув, що десь тут живе...

— Помовч! — зупинив його незнайомець. — Бо ще накличеш його на свою голову.

Відштовхнувшись, додав:

— Він своїх не чіпає. Може, й тобі пощастить. Тим паче, що з нами Бровко.

Пливли довго. Рятівник часто міняв напрямок. Андак лише дивувався, як йому вдається знаходити дорогу в такій темряві.

— Я тобі заплачу, — палко шепотів він своєму рятівникові. — Ти станеш найбагатшим серед русичів. У нас і срібло є, і табуни.

— Заплатиш, то й добре, — байдуже згодився рятівник. — Тільки знай, що я не за табуни тебе рятую. Муровцеві хочу насолити, от що! Є в нас такий...

— Знаю, — сказав Андак.

— Образив він мене і увесь рід мій. Дуже образив. І немає йому ніякого прощення... А тепер, ханичу, уважно слухай, що я тобі казатиму. Отож подалися наші на Лукомль, бо впевнені, що сюдою ви вже не підете. І Змія з собою взяли. О, то така тварюка! Світ ще не бачив гіршої. Добре, що хоч крило підрізане. І все ж не на всякому коні від нього втечеш... Так що не йдіть тудою на Переяслав. Ідіть сюдою. Бо залишилося в Римові десятків зо три дружинників, не більше. Та й то здебільша каліки чи поранені. Тямиш, до чого я веду?

— Ні, — визнав Андак.

— До того, що похід на Лукомль — то Муровцева затія. Тож коли ви тут проскочите — кому першому князь Володимир знесе голову? Йому. Бо велено було Муровцеві захищати Римів до останнього воя, а він кинув його напризволяще. Тепер зрозумів?