Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 78

— Так-так, — жваво підхопив Добриня. — Отже, ми рушимо нібито на Лукомль, а він швиденько через Римів — і на Переяслав. Та якщо ми зачаїмося десь неподалік і...

— Отож-бо й воно, що «і», — засумнівався дід Овсій. — Бо як ти його змусиш повірити в це?

— Будемо думати, — мовив Ілля Муровець.

— Звісно, будемо, — згодився Добриня. — А поки що потрібна розвідка. За Хорол, або й далі. Інакше не дізнаємося, що ті половці затівають.

— Я теж такої думки, — прогудів Ілля Муровець і обернувся до Поповича. — Візьми з десяток дружинників — і гайда. Треба в деякі тайники зазирнути. Може, лишили щось хлопці.

— Оце вже веселіше! — зрадів Олешко. — Тільки я хотів би взяти з собою й Мирка.

— Навіщо тобі це хлоп'я? — запитав дід Овсій. — Що, без нього не зможете вправитися?

— Все одно треба когось із малих брати, — відказав Олешко. — То нехай уже й він привчається. А заодно й оберегом нам буде. Самі ж бачите — у хлопця легка рука. З будь-якої халепи вибереться.

Дід Овсій махнув рукою.

— Ну, коли вже без нього не можете, тоді звісно... Тільки з Миланкою сам будеш домовлятися. А в Горошині не забудь зазирнути до Печеніга. Може, йому вже дещо відомо...

В Горошині

Тітка Миланка спершу й чути нічого не хотіла. Вона просто схопила ломаку і славетний у майбутньому богатир стрілою вилетів за ворота.

— Ну, що ви, — почав ображатися Олешко з безпечної відстані. — Самі ж знаєте, що такі, як Мирко, повинні супроводжувати воїнів...

— Бровко, ану візьми його, — звеліла тітка псові. Згодилася вона лише тоді, коли до неї заявилися Муровець з дідом Овсієм. Проте останнє слово залишила за собою.

— Тільки ж дивися: коли з Мирка хоч одна волосина впаде, до Римова не повертайся, — пригрозила вона Олешкові.

— Не впаде, тітко, — клявся Олешко, скоса зиркаючи на ломаку, що стояла, прихилена до стіни. — Ми тільки туди й назад. Прогуляємося трохи, та й годі.

— Знаю я ваші прогульки, — відказала на те тітка Миланка. — Але зарубай собі на носі, що я тобі сказала, чуєш?

Отак Вітько й опинився в розвідницькому загоні Поповича.

Спочатку Олешко їхав попереду і про щось безтурботно мугикав. Та одразу за Сулою підкликав до себе Вітька і тихо запитав:

— Росанка казала щось, чи ні?

— Росанка? — неуважливо перепитав Вітько. Голова йому була забита зовсім іншим, адже він оце вперше вибрався в таку небезпечну виправу!

— Еге ж. Тільки ти не подумай чогось такого... То я просто так питаю.

Вітько ствердно похитав головою:

— Казала. І, здається, не дуже добре.

— Не дуже добре? — насторожився Олешко. — Як це розуміти?

— Розумієш... вона казала, що тобі вірити не можна. Бо сьогодні ти тут — а завтра шукай вітру в полі.

— Це я — вітер? — обурився Попович. — Та чи знає вона, що я теж з Присулля? З Ромен родом. І батьки мої загинули від половців. То дідо мене ще малим вивезли аж під Ростов. Отой, що за лісами. А три літа тому там саме побував переяславський князь, то я з його дружиною й повернувся назад.