Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 25

Проте Росанка не переставала пирхати. Схоже, їй приємно було бачити Олешка таким розгубленим.

«О! А що, коли Олешко і є той славнозвісний богатир Альоша Попович? — блискавкою майнув у Вітьковій голові здогад. — І я оце сиджу поруч з ним... Ет, розказати про це хлопцям — померли б од заздрощів...»

Нараз з вулиці долинув стукіт копит. Біля воріт стукіт припинився і дзвінкий молодий голос запитав:

— Тітко Миланко, Муровець у вас?

— А що ти хтів? — замість тітки відгукнувся дядько Ілько.

— Та ви ж самі казали, коли щось трапиться — бігти по вас.

Дядько Ілько рвучко підвівся з-за столу.

— А що там таке? — запитав він. — Полинці з'явилися?

— Та ні, ми просто так. Щоб ви не непокоїлися.

Невидимі за кущами глоду вершники зареготали і пустили коней в галоп. Муровець погрозив їм навздогін величезним, мов кавун, кулаком і знову усівся за стіл.

— Харцизяки бісові, — пробубонів він. — Їм аби зуби шкірити.

І знову начебто блискавка шугонула у Вітьковій голові. Здавалося, що сьогодні не голова була в нього, а весняне грозове небо, у якому так і ширяють вогненні змії.

— То ви... — затинаючись від хвилювання, почав він, — то ви і є отой Ілля Муромець?

— Та ні, я радше Муровець, — посміхнувся у густі вуса дядько Ілько. — І дідо мій був Муровцем, і тато. Вони мури зводили...

— А ви до тридцяти трьох років сиділи на печі, — підказав Вітько. — У вас ноги боліли, чи не так?

— Та ні, хлопче, я зовсім не з тієї причини сидів, що ноги боліли. Бачиш, мій батько був ще й знакомитий пічник. Ото, було, зведе піч, а тоді й каже: «Ану, Ільку, лізь туди та погуцикай добре!». То я й ліз. Гуцикав так би мовити. Я ж бо, бач, який важкий, — він вибачливо оглянув своє могутнє тіло. — І якщо піч витримувала, то батько допіру аж тоді брав од хазяїв плату за роботу.

— А якщо не витримувала?

— Такого, Богу дякувати, не траплялося, — відказав Муровець. — А оце вже сім літ, як князь переяславський узяв мене до раті. Тож тепер мене Муромцем іноді кличуть — свого часу довелося добряче помахати мечем аж під Муромом...

— Домахався, — гірко зауважила на те тітка Миланка. — Доки ти там розмахував мечем, половці забили тата з мамою.

За столом запала мовчанка.

— Ну що ти, сестро, — винувато прогримкотів Ілля Муровець. — Сама ж знаєш, що не зі своєї волі їздив я в таку далеч. Усе в руці княжій...

А Вітькові надовго відібрало мову. Оце так! Ще сьогодні зранку він був звичайнісінький воронівський школяр — а під вечір став родичем самого Іллі Муровця, славетного богатиря, рівного якому не було і, мабуть, уже ніколи й не буде!

А хто ж тоді його нова мати, оця тітка Миланка, коли такі славетні люди, як Ілля Муровець і Олешко Попович сидять перед нею, як двієчники перед грізною вчителькою?

Ранок у Римові

Вітько прокинувся ще й не сіріло.

Він лежав із заплющеними очима і чекав тієї миті, коли загуркоче мотор. То сусіда осідлає свого мотоцикла і гайне на роботу. А тоді можна буде ще трохи поспати, аж доки мама проведе пір'їнкою попід його носом і скаже: «Вставай, сонько».