Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 21

— Ну й сестра в тебе, — з шанобливим побоюванням у голосі сказав він дядькові Ількові, коли тітка Миланка з Вітьком щезли за брамою.

— І не кажи, — важко зітхнув дядько Ілько.

У тітки Миланки

Як і скрізь у Римові, дворище тітки Миланки було огороджене тином із загострених паколів. З повітки тягло затишним коров'ячим духом. Біля криниці білий гусак щось гарячково джеркотів здоровецькому кудлатому псові. Мабуть, доводив, що той у чомусь не має рації. А той і справді був неправий: хлебтав якесь місиво з черепка і ділитися з гусаком не мав жодного наміру.

До сусіднього дворища вів перелаз, за яким височіли дві розлогі черешні, густо всіяні великими бурштиновими ягодами.

— Росанко, чуєш? — ще з дороги загукала тітка Миланка. — Брат твій, Мирко, знайшовся!

З хати притьмом вибігла ставна дівчина років шістнадцяти. На якусь мить вона завмерла, вдивляючись у прибульця, тоді кинулася до нього і стисла в обіймах так, що тому аж кісточки затріщали.

— Братку! — вигукнула вона. — Мирку!

— Ой... — тільки й спромігся відказати на те Вітько.

А тітку Миланку з радощів, видно, ноги не тримали. Вона важко опустилася на лавицю під грушею і притягла Вітька до себе.

— Розповідай же, синку, де ти був усі ці літа, — попрохала вона, жадібно вдивляючись у Вітькове обличчя. — Леле, як змінився! А я саме біля городини поралася. Аж бачу, шкутильгає до мене крива Дарка й гукає щось. Мовляв, ти тут длубаєшся, а в Римові таке діється! Повернувся Олешко зі своїми дружинниками і з ними хлопець якийсь... — тітка Миланка витерла кінчиком фартуха щасливі очі. — А той хлопець зупинився біля вашого дворища та й каже: тут я жив... Було таке, синку?

— Було, — згодився Вітько.

— Я й побігла, — вела далі тітка Миланка.— Біжу, а серце ледь з грудей не вистрибує... Недаремно бігла...

І знову Вітько ледь не задихнувся. Тепер уже від тітчиних обіймів.

— Та дай же, мамцю, і мені на нього подивитися, — наполягала Росанка. Вона натисла Вітькові на кінчик носа і засміялася. — Кирпатий. Як у всіх з нашого роду...

Хоча, по правді, у самої Росанки ніс був не такий вже й кирпатий. Так, задерикуватий трохи.

— Еге ж, — підтримала доньку тітка Миланка. — Таки кирпатий. І очі такі ж, як у батька...

Вітько слухав і не знав, що йому відповісти на те. Його приймали за когось іншого. За Мирка. І, мабуть, той Мирко так був схожий на нього, що навіть мати не могла розрізнити, де її син, а де просто він — Вітько Бубненко.

— А чуб у нього ніби не такий, — раптом зауважила Росанка. — Мирко швидше русявий був. Та й обличчя ніби трохи кругліше...

— Таке скажеш! — відмахнулася від її слів тітка Миланка. — Стільки літ минуло, хіба запам'ятаєш?

— Кругліше, — наполягала на своєму Росанка. — І в Мирка на підборідді ямка була.

— А й справді...

Щаслива посмішка повільно зіслизнула з обличчя тітки Миланки. Тепер тітка вдивлялася у Вітька майже з острахом.

— Ану, покажи плече, — раптом зажадала вона.

Вітько розстібнув ґудзика, відтяг комір сорочки.

Тітчині очі взялися пеленою.

— Немає... — прошепотіла вона. — Плямки немає. Маленька така була, як зірочка...