Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 2

— Власне, особливо й розповідати нічого, — вже іншим, серйозним голосом почав Попович. — Від Сули до Хорола ми не зустріли жодної озброєної ватаги. Самі чабани та отари. Та й то зрідка. А от коли повертали назад, то помітили орду половців, що скрадалися поміж байраків угору по Дніпру...

Олешко помовчав, чекаючи, яке враження справлять його слова. Проте Муровець з дідом Овсієм і оком не змигнули, тож Олешко повів далі:

— Була їх добряча тисяча. От ми й почали стежити за ними. Тому й затримались.

— І що ж ти вистежив? — прогудів Муровець.

— Поприщ за п'ять від Сули орда заховалася в плавнях. А що вони збираються робити далі, дізнаватися ми не стали. Взяли з хлопцями ноги в руки — і мерщій сюди.

Ілля Муровець перезирнувся з дідом. Тисяча озброєних половців — це серйозно. Особливо коли зважити на те, що римівська застава була чи не всемеро меншою. А що орда зачаїлася в плавнях — то вже вкрай небезпечно. Бо ніхто не відає, де вона вигулькне.

По недовгій мовчанці Муровець запитав:

— Спостережників попередив?

— Аякже! І кінних, і тих, що на деревах сидять. Вони тепер очей з плавнів не зводять.

— А як з лящівцями та воїньцями? — запитав дід Овсій. — Теж повідомив?

По Олешковім обличчі промайнула тінь збентеження.

— Ні, — чесно визнав він. — Не встиг.

— Він не встиг, — зневажливо пирхнув дід. — А ті половці, може, саме до них і підкрадаються.

Олешко почухав потилицю — що тут скажеш?

— А ще хлопці, коли перебралися з-за Сули, завважили, ніби в одному місці земля якось дивно задвигтіла, — натомість повідомив він.

Дід Овсій нахилився вперед.

— Це ж де саме?— швидко запитав він.

— Ближче до Чубарового лісу.

Дід Овсій кивнув головою.

— Саме там є Змієва нора, — сказав він. — Пам'ятаєте, колись я вам розповідав про неї?

Олешко недовірливо скривився:

— То все казки!

— Казки чи не казки, а розібратися треба, — заперечив Муровець. — То ти, Олешку, загадай своїм хлопцям, аби уважніше дивилися за тим місцем.

— Загадаю, — кивнув головою Олешко.

Як у воду дивися дід Овсій, коли попереджав про половецький напад.

Не встигли коноводи за наказом Муровця пригнати з пасовиська коні, як стежник на сторожовій вежі вигукнув, що з лісу вихопився вершник і жене до Городища, мов навіжений.

За хвилину вершник уже прогуркотів по мосту через Байлемів ставок і влетів у браму.

— Половці напали на Воїнь! — засапаним голосом вигукнув він. — Половці під Воїнем!

— Та не кричи, — поморщився Муровець.— Краще скажи, чи послали гінця до Переяслава?

— Послали, — римівець ніяк не міг віддихатися. — Але ж треба протриматися, поки князь Володимир приведе військо з Переяслава...

Атож, Переяслав таки далеченько — за сотню поприщ. Доки гінець доскаче туди, доки княжа дружина збереться, доки дістанеться Воїня — від міста можуть лишитися самі руїни.

Якусь хвилю Ілля дивився на гінця невидющим поглядом. Тоді звівся на ноги і звернувся до дружинників, що оточили їх тісним колом.

— Чули все? — гримнув він. — Тоді чого ґав ловите? Одягайтесь і на коні!