Читать «Після злучення тварина сумна» онлайн - страница 4

Боже ж мій, як Василь ненавидів усіх цих жидо-підорів, що їх тепер повно розвелося. Куди не глянь — усюди виглядає самовдоволена пика жидо-підора. Візьмеш газету — там жидо-підори, увімкнеш телевізор — і там вони завелися, вийдеш на вулицю — он вони, юрмляться, сядеш у метро — і тут жидо-підор! Нема куди подітися нормальному чоловікові. Хоч ляж і вмирай отут на підлозі. Чоловіки схожі на жінок, жінки схожі на чоловіків, а в телевізорі — суцільні євреї! Що зі світом робиться? В яку прірву ми всі несемося? Один Бог знає. Та чи знає?

Від усіх тих думок щось чорне зароджувалося у глибині Василевої душі.

Була неділя, 5-та година ранку — найважчий час для тих, хто цілу ніч провів без сну. Очі заливає туманом, і байдужа до усього млость огортає мозок. Руки не твої, і ноги не твої, і сам ти вже не належиш собі, а якійсь важкій силі, що гнітить, втискає у крісло, не дозволяє рухатись, паралізує волю. Єдине, що лишається — це відкинутися на спинку і заплющити очі.

Портативний радіоприймач, напханий пальчиковими батарейками, стоїть поруч на столі, і ллє з себе фіоритури приємного баритону, що розказує про те, якою сьогодні буде погода в європейських країнах. Звуки цього голосу заколисують і пестять уяву. Це означає, що десь неподалік такі саме люди, як ти, теж не сплять, п'ють міцну розчинну каву і теж борюкаються зі сном, але тобі до них байдуже, байдуже... Тобі навіть здається, що ти бачиш перед мікрофоном цього чоловіка, який розповідає про погоду. Він — молодий, у жовтій куртці, з проколотим правим вухом, у якому видніється блискуче невелике кільце, у рожевих окулярах. Такий самий, як ти бачив сьогодні ввечері у метро.

«Підарассси, підарас-с-с-с-с-и...» — буркоче собі під ніс Василь, перебраний у цивільне міліціонер з підрозділу спецохорони, сидячи у глибокому шкіряному кріслі, трохи осторонь від входу в холі шикарного суперсучасного будинку, побудованого менше як рік тому. Будинок стоїть на Бессарабці, і всі вікна в ньому темні. Всі сплять. Не спить тільки Василь.

Стіни холу оздоблено рожевим мармуром, і весь майданчик перед ліфтами залито яскравим денним світлом, що ллється з-під стелі. Навколо, а найбільше за спиною у Василя, парості напівштучної-напівсправжньої зелені: пальми, ліани, араукарії, квіти. Одні, як тицьнеш цигаркою, зашиплять, а інші тицьнеш — піде білий дим, і запахне паленим целофаном. Неподалік ліворуч дзюрчить штучний водоспад і ллє свої струмені в невеличкий мармуровий басейн, де мляво ворушать плавниками два золоті китайські карасики. Коли будинок тільки-но здавали в експлуатацію, їх там було аж десять. Але ніжні риби повимерзали у тридцятиградусні морози. Тільки двійко їх тепер і лишилося. «Передохлі тварі», — каже друзям Василь, оповідаючи про те, як живуть сучасні буржуї, «їм тут не Хуанхе! Їм тут хуйтахєр!» І друзі сміються. Весело Василеві. Весело і сумно. Василь теж ненавидить буржуїв. Буржуїв, жидів та підарасів.