Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 116

Алхімік почувався тут навіть краще, ніж у кімнаті з книгами й опудалом крокодила. Він швидко переставив реторти, додав вогню, і речовина забулькала з новою силою.

Алхімік дав Данькові великий фартух, теж пропалений в декількох місцях, дочекався, коли малий його надягне, і з таємничим виразом обличчя прошепотів:

— Зараз ми з тобою завершимо один мій дослід. Виготовимо мазь, що зможе на кілька хвилин зробити руки людини надзвичайно могутніми. Її мені замовив начальник цеху кожум’як. Кажуть, його далекий предок Кирило зміг за її допомогою подолати дракона, який напав на Київ. Давай, починай роздмухувати міхи біля горнила.

Данько взявся за руків’я міхів і почав нагнітати вогонь. Тим часом Зенон обережно почав переливати якусь густу речовину з однієї реторти в іншу, помішуючи її срібною ложечкою, та час від часу уважно озираючись на годинник і мапу зоряного неба. Від задухи та смердючого туману, що підіймався від реторт і тиглів, у Данька почала крутитися голова, крім того, він умить став мокрим від поту. Проте сам алхімік не відчував жодної втоми, і його рухи ставали все швидшими і швидшими.

— А тепер тримай цю чашу! — наказав він Данькові після декількох годин своєї загадкової роботи.

Данько ледь зміг підняти з полу важку кам’яну чашу, в якій вже загусла якась темна й густа речовина, і ледь підтягнув її до алхіміка, який вже тримав напоготові невеликий тигель, у якому булькали розплавлені шматки срібла й золота.

Алхімік ще раз глянув на годинник і урочисто промовив:

— Саме зараз крізь сузір’я Лева проходить комета Ціріус, ще хвилина…

У Данька від напруги підкосилися ноги, і він вже ледь міг утримувати чашу.

— Ще хвилина, — повторив алхімік, перемішуючи розплавлений метал, — ще хвилина. Ось, час настав!

Після цих слів він відразу вилив сплав у кам’яну чашу. Із чаші на мить вихопився язик полум’я, обпаливши Данькові брови та чуб. Почулося шипіння, рідина заклекотіла, зашипіла і забулькала. Данько ледь не задихнувся від смороду, що відразу полинув з чаші разом із чорним димом.

— Тепер став чашу на підлогу! — наказав алхімік, що Данько із задоволенням відразу й виконав. З очей його текли сльози, а з лоба — великі краплини поту.

— Є! — радісно вигукнув алхімік, низько нахилившись над чашею. Данько протер очі й зареготав — коли алхімік підняв голову, усе його обличчя було чорне від кіптяви. Але реготав Данько недовго, бо відразу зрозумів, що і його лице виглядає так само.

— А тепер перевіримо, що нам вдалося зробити, — оголосив алхімік, набрав трішки в черпак густої речовини, із нетерпінням подув на неї, щоб та швидше охолола, і старанно намастив свої руки. Натерши руки, алхімік підніс їх до свого обличчя й уважно роздивився.

— Ти диви, здається, нічого з ними не сталося, — трохи розчаровано промовив він, — добре, зараз перевіримо. — Алхімік озирнувся навколо, замислився й підійшов до дверей, над якими висіла підкова.

— Зараз спробуємо її розігнути, — сказав він, взявся за підкову, смикнув її, і… підкова відірвалася разом із дверною рамою, а самі дубові двері з гуркотом впали на підлогу, ледь не прибивши пана алхіміка, який, щоправда, устиг вчасно відскочити.