Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 110

Данько старанно загасив вогонь і обережно, чіпляючись за складене крило грифона, заліз йому на плечі та вмостився на шиї. Виявилося, що сидіти так досить зручно, але хлопець, для впевненості, вчепився руками в довге перо на широкій шиї грифона.

— Не впадеш? — повернув той до Данька голову.

— Ні, не впаду, — досить невпевнено відповів хлопець.

— Тоді тримайся, — рішуче сказав грифон, розправив крила, присів і раптом стрибнув уперед.

Данько відчув легкий поштовх, його підкинуло так, що він ледь всидів на шиї. Він навіть заплющив від несподіванки очі, а коли наважився відкрити їх, то побачив навколо себе лише зоряне небо. Обережно подивився вниз — там, далеко внизу, темніло море.

Грифон розмірено махав крилами і стрімко розсікав нічний вітер. Данько сидів на шиї грифона, мов у сідлі, цупко тримаючись за довге пір’я. Від дивного відчуття в нього стисло горло. Позаду хлопця тихо шелестіли, здіймаючись, крила грифона. Вітер стрімко бив у обличчя. Хлопцю здавалося, що він несеться крізь хмари на своєму коні. Данько підняв голову й у захопленні вигукнув якийсь бойовий клич.

— Давно я так далеко не літав, — заговорив грифон, — а, бувало, облітали ми всі краї, де простягалися землі гіпербореїв. Золота в них багато було, ось ми його й охороняли.

І грифон затягнув, здавалося, нескінченні оповіді про прадавні часи, про могутніх богів і про войовничі народи, які своїми здібностями до чародійства та могутністю дорівнювались самим богам.

Так, за цими розповідями, які Данько слухав роззявивши рота й намагаючись не пропустити жодного слова, на небі з’явилися перші ранкові зорі. Час від часу повз них пролітали якісь інші крилаті істоти, з якими грифон перемовлявся коротким клекотом, не зрозумілим Данькові, але схожим на привітання.

Коли трохи розвиднилося, Данько побачив, що вони летять між хмарами. Хлопцеві захотілося торкнути хмару рукою, але він не наважився відірвати хоча б одну руку від шиї грифона. Данько опустив голову й подивився вниз — під ними, оповитий густим туманом, тягнувся густий ліс.

— Оце і є Карпатські гори, — повідомив йому грифон. — Де там той Львів? Не бачиш?

Данько нахилився, наскільки зміг, щоб уважніше роздивитися краєвид, що велично розстилався внизу. Усе своє життя Данько провів у степу й ніколи не міг собі навіть уявити, що на світі є стільки дерев і стільки високих гір. Час від часу він бачив невеликі села, що біліли вздовж гірських схилів, і вузькі шляхи, що пролягали між гущавиною дерев, але нічого, що могло би нагадувати велике місто, він не помітив.

— Ось на тій горі, пам’ятаю, відбулася битва римлян з кельтами, я тоді… — знову завів свої оповідки грифон, але Данько перервав його радісним вигуком:

— Бачу, бачу! Якесь місто! Може, це і є Львів?

Тепер хлопець ясно бачив високі кам’яні мури, гострі шпилі церковних соборів і червоні дахи критих черепицею будинків.

— Може й Львів, — погодився грифон, зробив плавне коло, підшукуючи зручну галявину в лісі. Крилате чудовисько м’яко опустилося на землю між високими деревами.