Читать «Світован. Штудії під небесним шатром» онлайн - страница 2

— Щось пригадую. Якось ми спускалися з Обавського Каменя, і, коли вийшли з ялинника на простір, відкрилася нам пречудова панорама. Спад гори кипів жовтогарячим дроком, між травами золотими змійками звивалися пішники, громадилися стада сірих валунів. Камені були як живі: здавалося — встануть і підуть. А на самому споді долини сліпуче яскріло дзеркальце озера. Мій супутник, той старий, витер спітніле чоло і сказав: «Ну от, братику, ще одну прилюбну картину намалював нам Верховний Маляр». Так він тоді сказав. А ще говорив, що метеликів розмальовує Бог.

— Гарно казав. Із цим я згідний цілим своїм серцем… Не раз безсонної ночі думаєш: навіщо ти все це малював? Для чого дурив когось навіяними верескливими мальовидлами? А найперше — самого себе… Що принесеш на плечах, як хрест, і покладеш перед Ним на поріг?

— Перед ким?

— Перед тим Верховним Малярем. Перед ким же ще? — Голос його сікся ще глибшими тріщинами.

— Де буде виставка? — запитав я, щоб перебити сумну нуту.

— Спочатку в Братиславі. Потім, кажуть, ще кудись повезуть по Європах… Для вас я зробив фотокопію. Тепер така техніка, що навіть волосинки від пензля передає, як справдешні. Радо перешлю вам, куди скажете.

Я подякував і назвав адресу, хоча копій не люблю. Ніяких.

Чоловік на тому кінці дроту довго і важко мовчав. Нарешті зібрався на слово:

— Тоді, коли я малював, метелик непорушно сидів на його руці. Аж поки я не докінчив, не відтворив пензлем розпис його крил. А тоді він злетів. Мені здалося, що старий щось йому шепнув. Уста за густими вусами ворухнулися — і метелик грайливо спурхнув з його руки. Як гадаєте, може таке бути?

— Може, — відповів я, і тої миті звук у слухавці обірвався. Може, й добре, бо в таких випадках не знаєш, як прощатися.

За тиждень я й справді дістав бандероль. І хоч картина була на пластику, я сприйняв її одразу — до болю знайому сильветку. Це був він. Його свіже, як промиті дійки, лице, його піднесене чоло, проникливі, мудрі очі… Вони завжди неспішно й чіпко затримувалися на тому, що споглядали. Щоб увібрати в себе, обгорнути предмет приязною увагою, проникнути нутряним зором у приховані глибини. Тепер він дивився так на метелика, що присів спочити на його рукав і довго не покидав прилюбне місце…

Був вечір, сідало сонце. Портрет я прихилив до стіни на столі. Місяць, що зійшов над Ловачкою, скісним променем засріблив малюнок. І в тому прохолодному живому сяєві він ожив. Спочатку сиві патли чуприни й бороди, потім очі і, нарешті, вуста, що, здалося, ворухнулися: «Доброї вам години!» Так він зазвичай вітався з людьми…

Й оте благословенне літо ніби знову озвалося теплою росою на ковзких квітках портулаку, війнуло солодкавим запахом лози, в якій ми пекли з ним картоплю.

З висоти (чи низини) своїх років я вертаюся в ті дні світящі, що стали для мене живим намистом пізнання. Пам'ять дивним чином зберегла їх свіжість, пересіявши полову пережиття.

Ці одробини спогадів — про нього. Про того, хто різьбив тоді мою душу.

Злоба дня