Читать «Візит доктора Фройда» онлайн - страница 12

Було близько п'ятої вечора. В цей час вже спадали сутінки, і темно-сіре зимове море неспокійно шуміло, облизуючи хвилями пісок, на якому нещодавня відлига лишила клапті брудного снігу. Вдалині, над обрієм, згасало останнє світло дня, мов сірник, що наостанок запалював портові вогні і прибережні маяки.

Незнайомець удалині якийсь час залишався на місці, а потім, важко бредучи по в'язкому піску, рушив у бік Вістовича. Комісар, напруживши зір, чекав, доки той наблизиться. Відстань між ними поступово скорочувалась, і за кілька хвилин вони вже стояли один навпроти одного. Вістович пильно придивився до незнайомця. На тому було тепле пальто, капелюх і шарф, загорнений довкола шиї. Чоловік виявився приблизно одного з Вістовичем зросту і, схоже, навіть віку. Йому також було вже за сорок. В руках він мав гарну тростину. Щоправда, користі з неї під час прогулянки вздовж піщаного пляжу було небагато. Швидше за все, незнайомець прихопив цю річ із собою, аби відбитись при потребі від бродячих собак, а не тому, що планував спиратись на неї під час ходи. Хоч можна було припустити, що в кишені в нього була й інша, суттєвіша, зброя.

— Доброго вечора, пане Вістовичу, — привітався незнайомець. Чоловік говорив німецькою з відчутним австрійським акцентом.

— Доброго вечора, — відповів комісар, — даруйте, не маю честі бути знайомим з вами.

— Мене звати Ріхард Штальман, — сказав той. — Я шеф-інспектор поліції Відня...

Після цих слів він чомусь замовк і відвів погляд кудись у морську далечінь. За цей час у голові комісара промайнуло з десяток здогадів, навіщо він здався віденській поліції, і жоден з них не віщував йому нічого доброго.

— Ми можемо поговорити де-небудь за склянкою гарячого пива, — несподівано запропонував Штальман, — або чогось іншого, що подають у цих краях.

Вістович кивнув у відповідь і запропонував піти у трактир неподалік на набережній.

— Чудово, — зрадів віденець, — чесно кажучи, цей балтійський вітер пройняв мене до кісток...

У трактирі було небагатолюдно, і двоє чоловіків одразу відшукали підходящий віддалений столик.

— Ви, мабуть, дещо здивовані, пане Вістовичу, — першим розпочав розмову Штальман, щойно вони зробили замовлення. — Не думаю, що чекали когось на тому пляжі.

— Вчора я також вас там бачив, — зауважив комісар.

— Так, я хотів підійти до вас.

— Що ж завадило?

— Непевність. Неподалік стояли ще якісь люди. Сьогодні ж ми там були самі.

— Остерігаєтесь стеження? — Вістович відчув неприємний холодок в шлунку. Так було завжди, коли хтось нагадував про його власні перестороги.

— Так, але якщо й слідкують, то не за мною, а радше за вами, — сказав Штальман. — Бачте, тутешні німецькі таємні служби тісно співпрацюють з нашими, а для нашого Evidenzbureau ви — відома особа. Бачте, я дещо дізнався про вас...

— Якого біса вам від мене треба? — не витримав комісар.

— Пане Вістовичу, я не хотів би починати...