Читать «Балакучий пакунок» онлайн - страница 53
Джеральд Даррелл
— Нема за що, — відповіла Пенелопа, опускаючи його на землю, — я просто подумала, що ти не зможеш бігти так швидко, як ми, і тільки тому взяла тебе на руки.
— Так, я би сам не зміг, панночко, — погодився Етельред. — Присягаюсь, якби не ви, то я вже був би смаженою жабою. Я вам дуже вдячний, панночко, я вам справді страшенно вдячний!
— Гаразд, а тепер ходімо до Г. Г., — нагадав Папуга. — Побачимо, чи зможе він розгадати це заклинання. Я, наприклад, щиро кажучи, не можу. Надто вже воно заплутане.
Наші герої відсапались і пішли далі кришталевими тунелями — туди, де Г. Г., Табіта і Дульчібелла нетерпляче чекали їхнього повернення.
Розділ V. Горностаї і грифони
— Повернулись, повернулись! Дякувати Богу! — загукав Г. Г., щойно їх побачив. — Як ваші успіхи, мої хоробрі друзі?
— Успіхи чудові! — щасливо промовив Папуга. — Просто чудові!
— Мій двійник став вам у пригоді? — запитав Г. Г.
— Двійник був, так би мовити, натхненником і джерелом енергії, — відказав Папуга.
— Ми принесли заклинання, — Пенелопа простягла Г. Г. свій маленький записник. — Хоч і не знаю, чи знайдете ви в ньому який-небудь сенс.
— Так-так-так… — Г. Г. поправив окуляри і вмостився зручніше. — Хвилинку, дайте-но я почитаю.
Усі стежили за тим, як він читав і безгучно ворушив губами.
— Може, ви бачили драконячі яйця? — пошепки спитала Табіта.
— Ні, — шепнула Пенелопа, — але ми на власні очі бачили, що вони надійно заховані.
— Нічого не вдієш, — зітхнула Табіта. — Добре, що хоч так.
— Це надзвичайно цікаво, — озвався нарешті Г. Г. — Справді, надзвичайно цікаве заклинання. Ну, хто б міг подумати, що горностаї — це жива зброя проти василісків!
— Тільки не я, — сказав Папуга. — Я ніколи не був про горностаїв високої думки — занудні, мляві, неадекватні, примхливі. Єдиний аргумент на користь спілки з ними — це їхня чисельність. Скільки їх було за останнім переліком, Г. Г., не підкажете?
— Сімсот сімдесят сім, — відповів Г. Г.
— От якби нам вдалося переманити їх до себе, це було б супер! — вигукнув Пітер, і очі в нього заблищали.
— Ага, і ще єдинорогів за компанію — тоді б нам вистачило сил, щоб піти у наступ? — спитав Саймон.
— Хо-хо-хо! — зареготав Папуга. — Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! Пробачте, будь ласка, але ж яка оригінальна ідея про вояків-горностаїв… Хо-хо-хо!
— Що ж тут смішного? — здивувалася Пенелопа. — Я думаю, що сімсот сімдесят сім горностаїв усе-таки нам стали би в пригоді. Хіба вони якісь хворі чи що?
— Хворі? Гірше! Вони просто зграя ледарів і боягузів, ось вони хто, — втрутився Етельред. — Користі з них у бою, як від гнилих бананів.
— Це занадто грубо, але правдиво, — погодився Папуга. — У горностаїв стільки бойового духу, як, скажімо, в яблуневому цвіті.
— Однак, — заперечив Г. Г., — не варто забувати про властивості рути. Я з цією рослиною не дуже часто стикався, але з усього написаного тут випливає, що вона робить горностаїв… М-м-м… ну…
— Войовничими? — підказав Папуга.