Читать «Пробудження Лол В. Штайн» онлайн - страница 8

Вона дуже чітко відповіла:

— Ні, нічого.

Якщо він зупинявся, вона зупинялася також. Це його розважало. Але вона не помітила цієї гри. Він продовжував. Один раз він зупинився надовго: вона його чекала. Жан Бедфорд припинив гру й дозволив їй чинити на свій розсуд. Усе ще продовжуючи робити вигляд, що веде її, він ішов за нею.

Він помітив, що будучи дуже уважною, на кожному повороті натякаючи, що вона йде за ним, вона продовжувала рух, вона йшла вперед, але так, як вітер, який вривається туди, де знаходить вільний простір поля, ні більше ні менше.

Він спонукав її пройти ще трохи, потім йому спало на думку, щоб трохи розібратися, повернутися на бульвар, де він зустрів їі. Коли вони проходили повз один будинок, вона почала дуже явно опиратися. Він упізнав той портал, де вона ховалася перед тим. То був великий дім. Вхідні двері лишалися відчиненими.

Саме тоді йому спало на думку, що, можливо, то була Лол Штайн. Він не був знайомий із родиною Штайнів, але йому було відомо, що вони жили саме в тому кварталі. Історія молодої дівчини йому також була відома, як і всій буржуазії міста, яка в більшості своїй приїздила до Т. Біч на вакації.

Він спинився, взяв її за руку. Вона дозволила. Він поцілував цю руку, що мала пріснявий запах пилюки, на її безіменному пальці була надзвичайно красива обручка. А газети вже розголосили про продаж усього майна багатія Майкла Річардсона та про його від’їзд до Калькутти. Обручка виблискувала всіма своїми кольорами. Лол дивилася на неї, на неї також, з тією самою цікавістю, як і на все інше.

— Ви — панна Штайн, чи не так?

Вона кивнула багато разів, спочатку не дуже впевнено й більш чітко в кінці.

— Так.

Усе ще слухняна, вона пішла за ним до нього додому.

Вона дозволила собі йти в щасливій байдужості. Він говорив до неї.

Він їй розказав, що працює на авіаційному заводі, що музикант, що провів відпустку у Франції. Вона слухала. Який він був щасливий, що познайомився з нею.

— Ви чогось бажаєте?

Вона не змогла відповісти, незважаючи на видиме зусилля. Він дав їй спокій.

Її волосся мало такий самий запах, що й рука, запах речі, якою не користуються. Вона була вродлива, але через смуток, через уповільненість оновлення крові, вона мала сіру блідавість, у якій її риси вже починали губитися, знову загрузаючи в глибину плоті. Вона помолодшала. Їй можна було дати п’ятнадцять років. Навіть коли я сам познайомився з нею, вона залишилася хворобливо юною.

Вона опиралася нав’язливості його погляду, зупиненого на ній. І в сльозах, благально, вона сказала:

— Я маю час, як же це довго.

Вона піднялася назустріч йому, як людина, що задихається й шукає повітря, і він поцілував її. Це було те, чого вона хотіла. Вона вхопилася за нього й поцілувала його сама, сильно, навіть зробивши йому боляче, так, якби вона покохала його, цього незнайомого чоловіка. А він дуже ласкаво сказав їй:

— Може, між вами двома ще все повернеться.

Вона подобалася йому. Вона викликала бажання, відчуття, яке він так любив, бажання, що викликають маленькі дівчата, ще не зовсім розвинені, сумні та не цнотливі, і мовчазні. Він повідомив їй новину, не бажаючи цього.