Читать «Остання любов Асури Махараджа» онлайн - страница 20

Це ж треба! Було щось, все-таки, порочне, в цій системі: невже кілька книг, серед яких було пару самхіт, кілька брахман, пару нікому не потрібних упанішад та з десяток пуран, вартували того, аби пускати когось на біококтейль? Все це добро, куплене за дріб’язок на периферії імперії, перетворювалось на небезпечний ідеологічний матеріал в її серці. Що ж, треба робити висновки. Дітище інтелектуального контролю, яке їх Інститут розробляв для планет, подібних до Землі, обернулось проти них же самих.

У залі згасло світло, й урочиста програма вручення премій розпочалась із музичного антре. Сліпуче більмо прожектора виділило центр сцени, і посеред нього, поступово виходячи з-за лаштунків, починаючи із найнижчих октав, почала витягувати увертюру до опери «Лучаферул» прекрасна семиголова Юдиф, знана оперна діва. Зал завмер, дослухаючись до контрапункту мелодії, в той час як по периферії залу став прокочуватись незрозумілий шумок. Асура Махарадж побачив, як довгі постаті агентів таємної поліції зі старомодними ліхтариками в руках прочісують ряд за рядом, викликаючи шипіння невдоволеної публіки.

Асура Махарадж побачив, що прохід до сцени все ще вільний, і непомітно сповз під стільці. Зі словами «Пробачте», «Даруйте», «Перепрошую!» він поповз у бік оркестрової ложі.

— Що ви собі дозволяєте, молодий чоловіче! — обурилася якась пані похилого віку, коли Асура Махарадж проліз поміж її спідниці.

— Тільки не парасолькою, прошу пані, мені ще вступне слово треба говорити, — пробелькотів він, вислизаючи від піднятої парасолі.

Тим часом увертюра розгорталася, ведучи слухача від хтонічних безодень фаготів і контрабасів до вершин туманних гір, на яких у позі роденівського мислителя сидів міфічний Лучаферул, чекаючи на світанок.

— Він там, за ним! — почув він за спиною і побачив, як темряву залу стали різати промені ліхтарів. Постаті кинулися за ним уздовж рядів, та Асура Махарадж майже досяг цілі.

— Пробачте, перепрошую, даруйте, — проговорив він, вивалившись в оркестрову ложу і спричинивши там переполох серед альтів і скрипок. Диригент, не звертаючи жодної уваги на прибульця, продовжував керувати порядком речей у ложі, і скоро перелякані скрипки знову взяли потрібні мелодії.

Асура Махарадж перекотився боком до виходу з оркестрової ложі, піднявся, поправив тюрбан і, переконавшись, що погоня не відступає, шмигонув у двері.

***

Він вискочив у мармуровий коридор, що мав би привести його до лаштунків за сценою. І за черговим поворотом ледь не збив із ніг якусь пані.

— Меліссо! Пробач, будь ласка, дозволь, я допоможу тобі піднятися…

— О, Асуро… — Мелісса була вже геть п’яною, і здається, навіть допомоги Асура Махараджа було тут замало, аби вона знову могла стати на рівний хвіст. — О Махараджо… Чому ти більше не сумуєш за своєю прудкою гадючкою?

Асура подивився на її п’яне, в чомусь дитяче, а в чомусь уже старе обличчя. Якесь незрозуміле почуття на хвилю змусило його забаритися. Перевів погляд у кінець коридору. Там чувся тупіт погоні.