Читать «Миротворець» онлайн - страница 44

Іноді відчуття самотності огортало настільки сильно, що хотілося кусати пʼястуки. Опиняючись у себе в будинку в новій, щойно збудованій лабораторії в Лос-Аламосі, він відчував, як із кожним його кроком, що ближче він наближається до своєї мети, до метафізичної кульмінації своїх пошуків відначальної частки буття, то самотнішим стає. Він не міг пояснити, чому так відбувалося — адже інші люди у пошуку ліків від самотності відкривали свої серця іншим, а він, що більше намагався зблизитися з людьми, то більш ізольованим себе почував. То сильніше відчував нездоланну межу між собою і ними. Він знав, що має повагу серед колег, мав широке коло спілкування — тут, у Лос-Аламосі, зібралися самі світила, найкращі вчені його покоління, кожен — яскрава особистість, а він — найяскравіший серед них, і він, усвідомлюючи світло своєї слави, відчував, як день по дню стає самотнішим, позбавленим того цінного, що було в його приятелів: можливості відкритись. Він знав — на гору, до якої він почав шлях багато років тому, на гору, на яку здіймаються такі, як він, він прийде сам.

Бідна Джин, вона теж шукала порятунку на цій святій горі, сподівалася, що як не сьогодні, то завтра одкровення зійде на неї та звільнить її від мук неспокійного розуму. Вони обоє, згораючи у взаємній пристрасті, металися між тим, аби розчинитися одне в одному, і тим, аби навіки розлучитися, кожен перед своєю горою Сінай. Врешті, вона справді поїхала на Сінай. Десь там, із лічниці при монастирі Святої Катерини, де її лікували від тяжкої депресії, спричиненої незагоєними ранами серця, зламаними почуттями та обпаленим жахіттями війни розумом, вона писала йому листа, писала, що тут саме тільки каміння і геть немає трави, що цю місцевість, де ростуть лише покручені оливкові дерева і де всі повторюють святі імена Господа, неначе випалено якоюсь небаченою до цього катастрофою. Вона ніяк не могла збагнути, за що так Господь прокляв цих людей, поселивши їх у місці, де навіть тінь не приносить спочину. За що вони мусять лупати цей камінь і покривати голову цим порохом.

Його Сінай крився всередині атома. Там — там, а не деінде — чекав на нього Господь, його Господь, зі Своїми десятьма заповідями. Якось уночі, страждаючи від безсоння після виснажливого робочого дня, після літрів кави і кількох пачок сигарет, він написав їй довгого, пронизливого листа, в якому порівнював своє серце з тією позбавленою життя пустелею Сінаю, де єдине місце, куди він мусить піднятися — це певне місце в часі та просторі, де спадуть усі обмеження, де здійснюються всі мрії та сподівання, де приходить Бог. Він написав цього листа і сам зайшовся в сльозах над собою і тим ідіотським життям, яким він жив. Над цим повністю позбавленим глузду проектом, який не міг вирішити в цьому світі нічого. Того вечора він зізнався самому собі, що ніщо в його житті, з того, що він зробив, не мало значення. Він був знищений.