Читать «Відьмак. Сезон гроз» онлайн - страница 182

І тоді розквітнув сухий кизил.

А потім повіяв вітер, зашумів кущем. Світ зник за заслоною вируючих білих пелюсток.

—Ілюзія, — почув він голос агуари. — Усе лише ілюзія.

* * *

Любисток закінчив співати. Але не відкладав лютню. Сидів на обломку поваленої колони. Дивився в небо.

Ґеральт сидів поряд. Думав про різне. Різне вкладав собі в голові. А скоріше, намагався вкладати. Будував плани. У більшості геть нереальні. Обіцяв собі різні речі. Сильно сумніваючись, чи зуміє дотримати хоча б якусь із тих обітниць.

— От же ти, — відізвався раптом Любисток, — ніколи не похвалиш мої балади. Стільки я їх поряд із тобою склав та проспівав. А ти ніколи не сказав мені: «Добре то було. Хотів би я, щоб ти ще раз зіграв». Ніколи ти цього мені не казав.

— Вірно. Не мовив, що хотів би. Хочеш знати чому?

— Чому?

— Бо я не хотів.

— Аж така то самопожертва? — не відступав бард. — Аж такий труд? Сказати: «Заграй це ще раз, Любистку. Заграй «Як минає час»».

— Заграй це ще раз, Любистку. Заграй «Як минає час».

— Ти сказав це непереконливо.

—І що з того? Ти ж і так заграєш.

—І не сумнівайся.

Мигтять свічки, й вогонь погас. Повіяв вітер, різкий та холодний, І плинуть дні, Й минає час, Непереможний та безплідний. Ти все ще поряд, все ще нас Єднає щось, мов ми нерідні, Бо плинуть дні Й минає час, Непереможний та безплідний. Подолані шляхи та траси Напам’ять знаємо ми, рідна, Хоч плинуть дні Й минає час, Непереможний та безплідний. Тому, о мила, іще раз Повторимо рефрен, мов рідний: Так плинуть дні Й минає час, Непереможний та безплідний.

Ґеральт устав.

— Час у дорогу, Любистку.

— Так? А куди?

— А чи не все одно?

— У принципі так. Їдьмо.

Епілог

На пагорбі біліли рештки будівлі, що перетворилася на руїну настільки давно, що встигла цілком зарости. Плющ сповивав мури, молоді деревця пробивалися крізь потріскану підлогу. То колись був— Німуе знати цього не могла— храм, садиба жерців якогось забутого бога.

Для Німуе то була лише руїна. Купа каміння. Та дороговказ. Знак, що вона йде вірним шляхом.

Бо відразу за пагорбом та руїнами гостинець розділявся. Один шлях вів на захід, через вересові пустки. Другий, що йшов на північ, зникав у густому та темному лісі. Пірнав у чорну гущавину, тонув у похмурій темряві, танув у ній.

І це була її дорога. На північ. Через ославлений Сойковий ліс.

Розповідями, якими її намагалися налякати в Івало, Німуе перейнялася не сильно, бо під час мандрівки з чимось таким вона стикалася неодноразово, кожна околиця мала свій страшний фольклор, місцеві жахи та переляки, що служили, аби нагнати страху на приїжджих. Німуе вже лякали водяними на озерах, берегинями на річках, мертвяками на перехрестях та упирями на цвинтарях. Кожен другий місток мав бути криївкою тролів, кожна друга купа кривих верб— місцем засідки стриги. Німуе врешті призвичаїлася, страхи, ставши повсякденністю, лякати її припинили. Але не було способу, аби впоратися з дивним неспокоєм, який охоплює, перш ніж заходиш у темний ліс, на стежину поміж курганами в тумані або на стежину серед затягнених опарами боліт.