Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 317

Сутність політики полягала в тому, що росіяни становили в СРСР більшість, і тому їм належала провідна історична роль у створенні і більшовицької партії, і радянської влади, і радянської системи взагалі, де вони посідали усі головні позиції. Тому російська мова мала стати мовою “міжнаціонального єднання”, а росіяни — цементуючою і керівною силою цього нового суспільства. Звичайно, національні особливості народів мали зникнути, а замість них виникнути нова спільнота, яка б розмовляла російською мовою і була б слухняною російським начальникам. Старий російський колоніалізм тепер особливо яскраво виступав у ролі “старшого брата”, який жадав знищити національні духовні надбання всіх народів і підпорядкувати їх собі.

В Україні цей процес впровадження не баченого ще в історії ідеологічного експерименту, який мав приховати всі виразки тоталітарної системи, очолив один із відомих жерців від ідеології, секретар ЦК КПУ Валентин Маланчук. У політичній історії України 70–х років його діяльність залишила темну смугу гонінь, яку назвали “маланчуківщина”. Для утвердження себе на політичному олімпі він обрав безпрограшний, традиційний для партійних лідерів України стиль борця за інтернаціоналізм, непримиренного ворога “українського буржуазного націоналізму”. Це було модно завжди, а після розгрому в Західній Україні руху опору УПА наприкінці 50–х років багато хто в різних прошарках партійної номенклатури на такій ідеологічній доктрині робив собі кар’єру.

За незначний час діяльності Маланчук вихлюпнув у пресі велику кількість своїх розвінчувальних статей, брошур, “монографій” і ряд інших публікацій, в яких показував велике “зло” від таких “націоналістів”, які нібито продовжують ідейно підривати засади радянського суспільства. Цими виступами він звернув на себе увагу Москви, якій завжди був потрібен борець проти націоналізму. 1972 року там видають як посібник його монографію з національного питання: “Исторический опыт КПСС по решению национального вопроса й развитию национальных отношений в СССР”. Він і далі продовжував громити націоналізм і робити доноси в Москву, внаслідок чого з’явилася розгромна рецензія на книжку Петра Шелеста “Україна наша Радянська” в органі ЦК КПУ, а невдовзі той був усунений із посади першого секретаря КПУ.

Він створив “чорні списки” науковців, письменників, журналістів, яких обов’язково потрібно було в пресі “громити”, “викривати” тощо. Це призвело, за свідченнями його соратників, до своєрідного вирівнювання рядів інтелігенції — через “виполювання” усіх скільки–небудь помітних паростків української культури — під незмінний ідеологічний шаблон.

Через свою важливу економічну значущість для СРСР Україна ставала першим і важливим об’єктом цього нового суспільного експерименту з боку центру. Справа в тому, що численність українців робила їхню підтримку росіян вирішальною в Союзі. Ось чому Москві так потрібно було зросійщення саме українців у першу чергу, аби мати за собою більшість зросійщеного населення. Зважаючи на близькість української та російської мов, цей процес в Україні пішов швидкими темпами. І справді, коли б українці залишилися осібними і стали на бік інших народів, що прагнули зберегти свою осібність, російська керівна партійна верхівка була би в меншості.