Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 309

Справді, відважитися на цей подвиг могла непересічна людина, яка усвідомлювала всю злочинність попереднього управління, яке вона, до речі, знала із власного досвіду і бачила драматизм його суспільних наслідків. Тепер, коли Хрущову потрібно було утвердитись при найвищій владі, йому негайно стала необхідною підтримка широких кіл суспільства. І він її здобув, а разом з тим зробив мужній громадянський та історичний вчинок. Попри всі його власні гріхи прислужника вождя, попри недоречності, недовершеності, помилки у проведенні реформ. І все ж Рубікон було перейдено. Почалась нова ера. Звичайно ж, критика культу особи та жорстокого характеру її була однобічною: вона не зачіпала сутності усього тоталітарного режиму та його репресивних засад. Але в суспільному житті повіяло весняним подихом, настала доба “відлиги”.

Ці зміни були викликані, звичайно, не особистим бажанням однієї непересічної особи, а потребами часу, в тому числі й розвитком у світі тотальної модернізації і науково–технічного прогресу. Тоді як Захід досяг великих успіхів у розвитку, наприклад, генетики, кібернетики, біоенергетики, в нашій країні ці науки вважались ворожими, “буржуазними”, “імперіалістичними”.

В епоху “відлиги” почались певні реформи, які мали полегшити тягар надцентралістського управління, ліквідувати повну ізоляцію радянського суспільства від зовнішнього світу. Але фактично це були реформи, спрямовані на самозбереження владної верхівки при реформації деяких структур тоталітарної системи. До цього ж приєднувались і амбіції частини партійно–державної бюрократії, яка жадала усунути від управління старі сталінські кадри.

Передусім “відлига” захопила суспільно–політичну і культурну сферу життя суспільства.

Це була реабілітація жертв репресій, яка тривала й далі. До кінця 50–х років було знято з обліку, тобто реабілітовано, значну частину осіб з 5,5 млн репресованих. Щоправда, парадоксом “відлиги” була нова хвиля політичних репресій — “за антирадянську націоналістичну пропаганду”. У 1954–1959 рр. за цією статтею переслідувалось і було притягнуто до суду 3,5 тис. осіб. Новий Кримінальний кодекс УРСР (1961) зберіг цю статтю звинувачення, яка тепер вважала виступи проти радянської системи не політичним, а кримінальним злочином.

Парадокси “відлиги” виявлялись і в інших явищах. 1961 р. мумію Сталіна винесли з мавзолею, а у Львові судили групу юристів (Л. Лук’яненка, І. Кандибу, С. Віруна та ін.) за те, що вони прагнули скористатися конституційним правом виходу України з СРСР.

Найважливішою проблемою в Україні залишалося національне питання. Лібералізація дозволяла відкрито обговорювати такі суспільні проблеми, як мовні, культурні. 1963 року в Києві відбулась конференція з питань української мови, яка виявила невдоволення інтелігенції мовним становищем в Україні. Українська інтелігенція висловила обурення з приводу провінціалізації української культури і науки. І партійні верхи почали сприяти виданню фундаментальних і довідкових праць, журналів, які підняли б престиж української науки і культури.