Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 299

У цьому й полягала трагічна роль прийшлих польських поселенців, які тепер успішно співробітничали з гітлерівськими окупантами проти українського руху опору на чолі з УПА. Згодом так само успішно співробітничали з прийшлою радянською владою та НКВС, а по закінченню війни також розпочали боротьбу з українським рухом опору, так само складали списки учасників УПА і передавали їх до збройних загонів чекістів, які разом із польськими ж збройними загонами знищували їх.

Цим і був спровокований вибух всенародної боротьби українців, зокрема на Волині, у 1943–1944 р. проти новоприбулого польського населення, яке пішло слідом за близькозорими ідеологами польського руху. Армія Крайова до приходу Червоної Армії провела кілька великих терористичних операцій, найбільшою серед яких була операція “Буря”. Польські еміграційні лідери, відчуваючи повну поразку фашистської Німеччини і готуючись до відновлення своєї державності, хотіли забезпечити повернення до Польщі тих українських земель, якими вона раніше володіла, Провід УПА намагався домовитись з АК, але польська сторона на переговори не йшла. Убивства ж продовжувалися.

Сучасні українські історики нараховують, що в тій боротьбі загинуло до 10 тис. і більше жертв — з польської сторони. Втрати ж українців були в десятки разів більшими, хоча зараз, після 60 літ мовчанки про ці події, важко зібрати повні дані.

У ході військових операцій влітку 1944 р. лідери ОУН–УПА створили свій військово–координаційний і політичний центр, який став своєрідним українським парламентом — Українську Головну визвольну раду (УГВР). Вся її діяльність була спрямована на консолідацію визвольних сил і на вироблення нового напрямку політичної програми, яка тепер базувалась на широких демократичних засадах.

У багатьох районах західного краю ОУН–УПА, як і радянські партизани, мала свої підконтрольні райони. Всенародний партизанський рух зсередини розвалював фашистський окупаційний режим. УПА, за німецькими даними, нараховувала до 100 тис. осіб, інколи більше. З іншого боку, безперечна перевага руху ОУН–УПА не тільки в західних областях, а й на території колишньої радянської України показувала, що населення України готове піти під його проводом і стати на шлях боротьби за незалежну Українську державу. Така ситуація не могла не насторожувати московський центр. Ось чому велика кількість українських партизан була перекинута в західні регіони України. Вони розпочали боротьбу проти УПА.