Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 298

Адже наслідком міжетнічної різанини між частиною поляків та українців було посилення більшовицької влади як на західноукраїнських теренах, де діяли партизанські загони радянських чекістів Медведєва, Сабурова, Ковпака та багатьох інших, так і на території Польщі. Саме ця обставина й призвела до втрати Польщею державної самостійності і підпорядкування її владі більшовицької імперії — СРСР. Бо Польща своїми власними руками нищила вірного свого спільника — український повстанський рух опору і проти гітлерівських і проти більшовицьких окупантів.

Про це досить ґрунтовно говориться в найновіших дослідженнях. Відомо, що польський еміграційний уряд мав намір, спираючись на допомогу гітлерівських збройних сил, відновити свою державу, безумовно, за рахунок українських територій, насильно відірваних від основної України ще в післяреволюційний час.

Коли оунівський центр опору проголосив 30 червня 1941 р. у Львові Акт відновлення Української незалежної держави, польські діячі визвольного руху зустріли цю звістку вороже. Уже 28 серпня 1942 р. прем’єр польського еміграційного уряду Сікорський заявив, що при відновленні Польської держави “українців продам Сталіну”. Щоправда змовчав, що українські землі він забере до Польщі. Офіційно ж він також декларував про “повернення східних кресів” до Польської держави. В одній із польських прокламацій — а їх були сотні — закликалося: “Знищити українську мову будь–якими засобами… намагайтесь, аби всі написи були польською мовою, тільки не українською… перекручуйте мову так, щоб ніхто не знав, якою мовою це написано”.

Польський еміграційний уряд до того ж закликав створювати озброєні польські загони, які й розпочали жахливий терор проти українців на українських етнічних землях ще в 1941 р. Польські шовіністично настроєні загони цілеспрямовано знищували усіх свідомих українців — від землероба, учителя, агронома, священика до відомих громадських діячів. Застосовувалися жахливі тортури і розправи проти “диких гайдамаків”, “гайдамацьких банд”, як називали поляки мирних жителів українських сіл.

Уряд Сікорського ставив своїм завданням опанувати “східні креси”, взяти Львів — вони його називали “одвічне польське місто”, гніздо “орлят”, — а далі розпочати боротьбу з німецькими окупантами. Щодо більшовицьких військ такого завдання цей уряд собі не визначав, тобто, на першому плані еміграційний уряд і його збройні формування ставили завдання окупації українських земель із допомогою Німеччини.

У листопаді 1943 р. в люблінських лісах на переговорах представники польського еміграційного уряду домагалися від гітлерівців всілякої допомоги у боротьбі з УПА. Гітлерівські представники радо відгукнулися на це прохання і надали польській стороні збройні сили та авіацію.

Українські села здригнулися від терору і захлинулися кров’ю від жахливих катувань. Адже польським військам, озброєним німецькими окупантами було надане “право самостійного розстрілу мирних жителів”, про це повідомляли розвідники радянських партизанів. “Найкраще чистити чоботи українською хлопською кров’ю, прекрасно чистить.” — хвалився один польський поліцейський ще в 1939 р. Тепер кров’ю обливалися сотні українських сіл: уся Холмщина, Підляшшя, Волинь, Каниволя, Дратово, Динево, Грубишів, Молаков, Стрільці, Дрельов, Туган — незчисленна їх кількість, де людям виколювали очі, убивали сонних, виганяли із сіл… Польські колоністи, що посіли ці землі в передвоєнні роки, були всюди настроєні вороже, вважали українські території своєю власністю. Українці, що споконвіку мешкали тут і століттями обороняли цю землю, поливаючи її потом і кров’ю, вважали ці землі своїми.