Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 265

Після наклепницької промови цього вірнопідданого сподвижника Сталіна почалися розправи в партії українських комуністів. Першого удару зазнав найбільш авторитетний лідер українських комуністів Микола Скрипник, тодішній голова Державної планової комісії, а раніше відповідальний за освіту, якого звинуватили в “притупленні більшовицької пильності”, у наявності численних шкідницьких організацій — махновців, петлюрівців, агентів чужоземних розвідок тощо. Його звинувачують у “націонал–ухильництві”, у прикритті його іменем різних націоналістичних діячів і їхніх концепцій (йшлося про видатних дослідників–істориків та економістів Юринця, Яворського, Шумського, Волобуєва, Кримського та ряду інших).

Скрипник захищався, але його промови навіть не надрукували. Він називав ці звинувачення Постишева “брехливими вигадками”, говорив про переродження партійного московського керівництва в ставленні до України тощо. На неодноразові пропозиції з боку Політбюро покаятися Скрипник відповідав упертою відмовлявся. В пресі, на партійних пленумах партії і комсомолу розпочалася шалена критика Скрипника за “націоналістичну” позицію і навіть небезпеку (критика йшла, зокрема, і з боку Панаса Любченка, секретаря ЦК ЛКСМУ). Всі спроби зв’язатися зі Сталіним були безрезультатними. На останньому засіданні Політбюро 7 липня 1933 р. друзі–соратники Скрипника один за одним звинуватили його в антипартійних помилках. Було ясно, що вони рятували свої життя! Скрипник добре усвідомлював особливість партійного стада, яке, щоб утвердити себе в очах вождя, готове було розтерзати, знищити усіх.

7 липня 1933 р. Микола Скрипник застрелився. Разом із цим найвидатнішим вождем українського комунізму, що витримав боротьбу за національно–культурне державницьке будівництво в Україні 20–х років, зійшла з політичної арени українська опозиційна сила, яка — хоч теоретично — протистояла централістично–диктаторському тоталітарному режимові в СРСР і в Україні.

Щоправда, ДПУ і новоявлені вожді зробили все, щоб посмертно звинуватити його в націоналістичному ухилі і далі розгорнули широкий погром так званих нових численних “шкідницьких” організацій і груп.

З 1934 р. після вбивства секретаря ЦК і Ленінградського обласного комітету ВКП(б) Сергія Кірова в СРСР і в Україні розпочинається нова хвиля терору. 1 грудня було опубліковано Постанову ЦВК, яка юридично дозволяла створювати, чи пак “викривати”, нові “ворожі” організації. Першою такою сфальсифікованою справою була справа про терористів–білогвардійців, внаслідок чого було розстріляно і відправлено в концтабори 37 відомих українських політичних, наукових, літературних діячів.

Хвиля репресій ударила і по досягненнях державного будівництва національних меншин, які становили 20 відсотків усього населення України. Наприкінці 30–х років було припинене національне відродження різних національних груп в Україні. Всю національну інтелігенцію було оголошено “класовим ворогом”, “антирадянськими елементами”. Було видано кілька спеціальних партійних постанов, зокрема “Про кадри шкіл національних меншин” (1934) та “Про засміченість класовими ворожими елементами Хортицького машинобудівного технікуму” (1935), внаслідок яких були розгромлені Одеський німецький педінститут; розігнані навчальні заклади болгарської та молдавської меншин, закрито 9 національних факультетів в інститутах, 8 педагогічних технікумів, 19 — індустріальних, 18 сільськогосподарських інститутів і технікумів і т. д. Знищено 600 національних бібліотек, 300 читалень, 350 будинків культури, закрито 500 газет і 100 національних журналів, польський і єврейські театри тощо.