Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 23

У 959 р. княгиня Ольга посилає на Захід свою делегацію. Сучасні історики називають цю дипломатичну акцію “західним демаршем” київської володарки. Княгиня розуміла, що кожна держава може розвиватися лише в добрих стосунках із сусідніми країнами, а в цей час на Заході піднімалась могутня Священна Римська імперія, імперія германських володарів.

Отож у 959 р. до імператора Оттона І у Кведлінбург, столицю цієї імперії, прибуває посольство від руської володарки — “королеви ругів Олени”, як зафіксували тодішні німецькі хроністи. За свідченням цих же хроністів, “посли просили посвятити для цього народу (ругів)”, тобто для русів, “єпископа й священиків”. Якщо врахувати, що в ті часи за справами церковними обов’язково й неодмінно стояли справи політичні, то можна погодитися з думкою, що це була спроба княгині Ольги встановити стосунки миру і дружби з могутньою європейською державою. Оттон відгукнувся на цю просьбу київської княгині. У 961 р. до Русі був посланий єпископ Адальберт. Проте вже 962 року він повернувся. При цьому відомо, що Адальберт “ні в чому не досяг успіху”, отже, праця його в Києві була даремною, більше того, частина посольства цього єпископа загинула, а сам він “ледве уникнув смерті”, як записує німецький хроніст.

За цими скупими повідомленнями хроніки стоїть драматична історія Києво–руської держави, яка намагалась утримати свою самобутність між Заходом і Сходом. Ясно, що княгиня Ольга прикликала Адальберта не для того, щоб він поширював тут вплив латинської церкви. Очевидно, княгиня Ольга мала на меті організувати союз могутньої європейської держави з могутньою східноєвропейською державою — Руссю — з тим, щоб чинити тиск на ще могутнішу Візантійську імперію. І примусити в такий спосіб Візантію рахуватися з потребами сусідніх народів.

Єпископ Адальберт, найімовірніше, розумів свою місію вужче: лише як поширення латинського християнства. Напевно, як і більшість місіонерів, він провадив латинізацію в Києві надто вже фанатично, що і викликало в середовищі київської правлячої еліти і простого люду рішучу відсіч. Адже тогочасне суспільство Київської держави переважно було язичницьким. Через те деякі історики вважають, що діяльність Адальберта призвела до бунту в Києві, до якогось заколоту, через що, можливо, княгиня Ольга була тимчасово усунена від управління державою. До влади в Києві прийшов її син Святослав (964). Проте це радше гіпотеза, яка не підтверджується історичними фактами. Адже княгиня Ольга впродовж усього так званого князювання Святослава практично залишалася володаркою, керманичем Київської держави, стратегом усієї внутрішньої політики.