Читать «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)» онлайн - страница 25

— Боже, який же ти сонько!— лагідно бубоніла вона.— Який же ти сонько!

Саме тієї миті з'явився доктор Стюарт Ролінгс Мотт.

Хоча доктора Мотта й сповістили по телефону про наше з Елізою переродження, для нього цей день начебто нічим не відрізнявся від інших. Він і почав його зі свого буденного запитання:

— Ну, як ми сьогодні себе почуваємо?

На що доктор Мотт уперше почув від мене доладне речення.

— Та ось тато ніяк не хоче прокидатися,— поскаржився я.

— Справді?— перепитав лікар, винагородивши мене ледь помітною усмішкою за мою змістовну репліку.

Доктор Мотт виявився настільки тактовною людиною, що одразу змінив тему розмови і звернувся до Овети Купер. Очевидно, її матері трохи нездужалося там, у селищі.

— Овето,— сказав лікар,— тобі, мабуть, приємно буде знати, що в твоєї матері вже майже нормальна температура.

Спокій лікаря розсердив батька, але водночас він і зрадів: нарешті знайшлася людина, на якій можна розрядити нервову напругу.

— Скільки часу отаке триває?— викрикнув він.— Я вас запитую! Коли вам стало відомо про їхні розумові здібності?

Доктор Мотт поглянув на годинник.

— Приблизно сорок дві хвилини тому,— відповів він.

— Дивлячись на вас, аж ніяк не скажеш, що ви дуже здивовані,— сердито кинув батько.

Якийсь час доктор Мотт, здавалось, обмірковував відповідь, а тоді, знизавши плечима, сказав:

— Я, звичайно, щиро радий за вас усіх.

Але насправді доктор Мотт ну аж ніяк не скидався на щасливого. І тут ми з Елізою знову торкнулись одне одного головами. Навколо нас відбувалося щось дивне, незрозуміле — і нам дуже кортіло з'ясувати, в чому ж криється загадка.

І спільний геній не зрадив нас. Він відкрив нам справжню суть подій: ми потрапили в таке безнадійне становище, в якому досі ще не опинялись.

Але наш розум, як і всі інші, час від часу страждав від дивовижної наївності. Щось таке сталося з нами й тепер. Внутрішній голос порадив: щоб усе повернулося на свої місця, нам досить знову стати ідіотами.

— Бу,— сказала Еліза.

— Ду,— підхопив я і пукнув.

Еліза розрюмсалася.

Я схопив намазаний маслом коржик і пожбурив ним у обличчя Овети Купер.

Еліза повернулась до батька.

— Бу-блу!— сказала вона.

— Фуф-бей!— заволав я.

Татусь зайшовся плачем.

Розділ 13

Минуло шість днів відтоді, як я почав оцей свій життєпис. Протягом чотирьох із них сила земного тяжіння була середня — як ото за колишніх часів. Але вчора вона так зросла, що я ледь підвівся з ліжка — тобто зі свого кубельця з килимків, влаштованого у холі Емпайр-стейт-білдінга. Потім рачки промандрував крізь хащі свічників із власної колекції, прямуючи до шахти ліфту,— ми використовували її як нужник.

Отак воно.

А сьогодні гравітація послабла до рівня першого дня, і я знову відчув приплив чоловічої снаги, так само як і Айседор, коханець моєї онуки Мелоді. А втім, це коїться з усіма чоловіками на острові.

Прихопивши трохи харчів, Мелоді та Айседор пішли туди, де Бродвей перетинає Сорок друга вулиця. У дні зі слабкою гравітацією вони будують там досить примітивну піраміду. Вони не обтесують брил каміння і взагалі не обмежують себе у виборі будівельного матеріалу. Стягають на купу і двотаврові балки, і бочки від пального, й уламки автомобілів, й автопокришки, і конторські меблі, і театральні крісла, і всякий інший мотлох. Але я бачив, що в них виходить, і повірте мені: це таки буде не безформна купа сміття, а справжня піраміда.