Читать «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)» онлайн - страница 10

Хрестили нас обох не в церкві, а в лікарні. На цей обряд батьки не запросили ні родичів, ні друзів. Річ у тім, що я та Еліза були дуже бридкі, й наші батьки посоромилися показувати нас людям.

Отже, ми народились потворами, і всі вважали, що ми довго не проживемо. Ми мали по шість пальців на кожній ручці і кожній ніжці. Крім того, і в мене, і в сестри було по два зайві соски.

Незважаючи на шорстке смоляне волосся, ми не були монголоїдами. Ми являли собою щось зовсім нове. Ми виявилися живими неандертальцями. Ще в ранньому дитинстві у нас розвинулися риси, притаманні викопним людиноподібним,— масивні брівні валики, спадисті лоби, і щелепи, схожі на ківш парового екскаватора.

Вважалося, що розуму в нас зовсім нема і до чотирнадцятирічного віку ми не дотягнемо.

Проте, як бачите, я досі живу й переставляю ноги. Жила б ще й моя сестричка Еліза, я певен, коли б не загинула трагічно в свої п'ятдесят років під сніговою лавиною на Марсі.

Отак воно.

Нашими батьками були двоє наївних і дуже симпатичних молодят — Калеб Меллон Суейн та Летісія Вандербілт Суейн, уроджена Рокфеллер. Вони були казково багаті й вели свій родовід від американців, які зрештою згубили країну своїм ідіотським хобі — натхненно перетворювати гроші на владу, потім владу — на гроші, і знову гроші на владу.

Самі по собі Калеб та Летісія були невинними істотами. Батько, як нам розповідали, чудово грав у триктрак і захоплювався кольоровою фотографією. Мати була активісткою національної асоціації за прогресивний розвиток кольорового населення. Ні він, ні вона не працювали, обоє навіть не закінчили коледжу. Хоч і пробували колись.

Вони вміли писати вишукані листи і красно висловлюватися. Вони палко кохали одне одного. Вони щиро смутилися, що були такі невдатні до науки. Вони були добрими людьми.

І я не звинувачую батьків за те, що їх так пригнітила наша поява на світ. Будь-хто засмутився б, давши життя таким потворам, як ми з Елізою.

Принаймні Калеб та Летісія показали себе не гіршими батьками, ніж я сам, коли настала моя черга. Я був байдужісінький до своїх нащадків, хоч народжувалися вони цілком нормальними.

Дуже можливо, що я більше цікавився б своїми дітьми, якби вони народилися монстрами, схожими на Елізу та мене.

Отак воно.

Молодому подружжю всі радили не засмучувати себе й не ризикувати дорогими меблями, виховуючи близнюків у власному будинку на березі Черепахової затоки. Їх переконували, що ми їм доводимося не ближчими родичами, ніж, скажімо, діти крокодила.

Калеб та Летісія повелися цілком по-людяному. Але вихід, який вони знайшли, був надміру екстравагантним і коштував їм чималих грошей. Ні, батьки не запроторили нас до приватної лікарні для неповноцінних дітей, вони натомість заховали нас від людського ока в успадкованому ними старому будинку з привидами. Той будинок стояв поблизу гірського селища Гален, у штаті Вермонт, посеред яблуневого саду площею в двісті акрів.

Протягом останніх тридцяти років у тому будинку ніхто не мешкав.