Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 197
Раїса Петрівна Іванченко
Світило сонце в очі. Світило в душу. Увесь світ радів і грів її. Гріли серце добрі, лагідні чоловічі очі.
Сиділи вони на великому сірому валуні, на березі озера. Дивилися, як червоно купалося сонце в його хвилях. Як скидалася риба у заводях. Як прозора дзвінка сутінь сіялася над землею. Рута нарешті заспокоїлась.
— Не бійся мене, Руто. Я тебе в обиду не дам, — тихо промовляв хлопець. — Не хочеш, то не бери мене до себе мужем. Це я так сказав… Аби ніхто тобі поганого нічого по вдіяв. Знаю наших…
Рута повернула до нього голову. Пильно вдивлялась в очі. Як зоряна ніч. Нічого не може розібрати в них. Вабливі якісь і таємничі.
— А ти хто? Дружинник?
— Я — Слав'ята. Лиш отрок князів. До дружинника іще не діставсь.
— А мене… справді узяв би в жони?
— Аби схотіла…
— Ми з мамою — найостанніші бідаки. Живемо у ярку. У нас є лиш дві курки.
— Поставили б нову хату. Я вмію ставити хати із саману. Це треба глину перемішати з соломою й кізяком.
— Мама давно зятя чекає.
— А ти? Хочеш мати мужа собі? Отакого, як я. Буду тебе жалувати.
— Не знаю… — відвернула обличчя.
— Тоді, — Слав'ята зітхнув, — я почекаю. А ти подумай. — Хотів погладити дівчину по темній косі. Але одсмикнув руку назад. Ще злякає її… Помовчав, а тоді знову'заговорив: — Є у мене братець менший — Борис. А мати наша в половецьких вежах. Відрада-Ула. Хан Ітларь колись узяв її собі в жони і назвав Улою. А батька свого не знаю.
— А я… тільки сьогодні… дізналася… за князя… Ми нібито всі княжі люди. А воно, бач… Добре. Піду додому. Мама чекає… Добрий ти… Тільки… старий.
— Старий? Ще тридцяти літ не минуло! Саме враз…
— Не знаю! — засміялася заливчасто Рута. І побігла стежиною до яру.
Біжить, серцем осміхається. Отця свого знайшла. Князя!.. Леле… Аж страшно… Певно, і мамі страшно було, коли вона їй не призналась у цьому. І ще нареченого має… Слав'ята! Смішно…
Муркоче щось під ніс. Якась пісня вже сама на волю проситься…
— А ти все виспівуєш, донечко! — зустрічає її біля хвіртки мати. — Це вже про що?
— Про долю, мамо, що послала мені нареченого. Га-а-рного, з отакенними вусищами.
— Ой лишенько ж… біда якась… — сполошилась Любина. Аж обличчя її збіліло.
— Чому біда, мамо? Отрок Слав'ята, у князя нашого в дружині. Скоро і дружинником буде.
— Де ж це він узявся?
— Вітець… князь дарував…
— Ой! — схопилась за серце Любина. — Який князь?..
— Володимир Мономах. Бач, а ти мені не сказала… Я таки княжа! — весело сміялася Рута.
— То чому веселишся? Що доброго в тім? Он в якому смітнику живемо… І тому раді… Подалі від можців, доню, від усіх князів і їхніх лакуз. Вони тільки знедолюють людей… Ми — чорної кістки, смерди… Ото наш рід. Єдиний рід!
— Усе-таки, мамо, я княжа. Але ти не думай, я не буду пнутися до тих бояр і князів. Я не проситиму їхньої ласки, мамо. Слав'ята мій добрий. От тільки старий, — зажурилась раптом Рута. — Але господар буде нам у хаті.
